Упродовж 1,5 року дослідницької роботи мені вдалося розкрити імена подружжя Прошаків: політрайонного пропагандиста УПА, публіциста та громадсько-політичного діяча Івана Прошака та його дружини, зв’язкової й волонтерки УПА Марії з роду Кушнірчук. Логічним продовженням до дослідження стане розкриття життєвого шляху їхньої доньки, Олесі (у заміжжі Гудимяк), яка присвятила своє життя донесенню історичної правди про Україну школярам, майбутнім українцям. Також, що є важливо, вона є активною читачкою «Вільного голосу». Ось про неї й розповім.
Присвячую цю статтю рідним, учням, колегам пані Олесі й усім тим, хто знайомий із нею.
Олеся Іванівна Гудимяк (народжена Прошак) народилася 10 травня 1958 року в російській Воркуті у вищезгаданій родині борців за волю України в лавах УПА. Мешкала вся родина в спецпоселенні, куди направила совєтська влада після звільнення з таборів. Із попередніх статей можна зробити висновок: на момент народження Олесі її батько Іван був реабілітований з 18 квітня 1957 року. Мати Марія, на жаль, була відмовлена в реабілітації Станіславівським відділом КДБ, тому ще на 34 роки залишилася «ворогом народу». Стає зрозуміло, що майбутній педагог-історик виховалася в дусі українського націоналізму.
У попередній статті про Марію Кушнірчук було згадано життєвий епізод із життя в таборах: остання побачила, як з етапових вагонів виходили балтійські дівчата, їх московити пересадили в спецмашину для перевезення в’язнів і пустили на них паротяг. Лише одна залишилася живою. Коли пані Марія розповіла цей епізод Олесі, та остаточно прийняла рішення ніколи не мати російських прізвищ, бо зрозуміла змалечку всю сутність російських варварів та імперіалістів.
Як пригадує сама Олеся, Іван Прошак не полишив спроби повернутися в Україну й дати гідну освіту їй та сестрі Анастасії. Прибувши в Станіславів, там зробив перший внесок у будівництво кооперативу, який містився за кінотеатром «Космос». Його викликали в КДБ і чітко дали ультиматум: або він співпрацює з ними, або зроблять усе, щоб завадити донькам отримати освіту в Україні. Він прийняв рішення повернутися назад у
Воркуту. Мабуть, саме це і стало причиною того, що пані Олеся почала навчатися в місцевій школі №16, де разом із нею перебували на навчанні як діти політичних в’язнів, так і самі росіяни.
У родинному архіві збереглася подяка батьку Івану Лук’яновичу як працівнику міськкому профспілки вугільників за гідне виховання доньки:
«Руководство школы №16 и классный руководитель 6 – «а» класса просит объявить благодарность Вашему сотруднику Прошак Ивану Лукьяновичу за хорошее воспитание дочери, ученицы 6 «а» класса Прошак Олесе».
Тоді вона до 6 класу середньої школи була відмінницею, далі була «хорошисткою», як казали в совєтському союзі, аж до 1975 року, коли та завершила навчання.
Далі спробувала свої сили вступити в університет у російському Іваново. Хоч там її хвалили за нестандартні відповіді на іспитах, але через «біографію» батьків Олесю не прийняли. Батько порекомендував вступити в Сиктивкарський державний університет на історично-філологічний (згодом – історичний) факультет на історика-педагога, де на так званому «почесному засланні» викладали відомі радянські історики, які десь висловилися проти совєтської влади. Туди й вступила. Серед її відомих викладачів були Юрій Марголіс (1930 – 1996), який згодом стане науковим керівником відомої спеціалістки з періоду Гетьманщини, україністки Тетяни Таїрової-Яковлевої, автор підручника з етнографії Рудольф Ітс (1928 – 1990), археолог Абрам Столяр родом з Мелітополя (1921 – 2014) та ін. Там Олеся вчилася до 1982 року.
Згодом переїхала з далекої Росії до української Коломиї, де мешкали її батьки з грудня 1977 року.
Варто навести уривок із статті Івана Прошака «Не вірте дезинформаторам» у газеті «Вісник Коломиї» за 19 грудня 1991 року, де розповідає про життєві випробування Олесі Прошак 1980-х років: «Тоді моя дочка Олеся, маючи вищу педагогічну освіту, не могла ніде влаштуватися на працю з причини, що народилася у Воркуті, а батько й мати були репресованими. Враховуючи, що в дочки мала дитина, що в нас невелика пенсія, завідувач бібліотекою №3 пан Михайло Кучірка змилосердився над нами, прийняв дочку бібліотекарем на половину ставки – 40 карбованців на місяць. Ми раділи й такій праці».
Але через її місце народження та життєпис репресованих батьків була не прийнята офіційно на роботу. Ось такі життєві випробування переслідували пані Олесю через незручну для совєтської влади біографію. На той момент уже мала доньку Надійку.
Її батько Іван Прошак звернувся до Світлани Леонідівни Козлової, багаторічної директорки середньої школи №1, з проханням прийняти доньку на роботу. Директорка прийняла – на посаду вчителя праці та лаборантки лінгафонного кабінету. Так тривало до 1989 року, коли народилася молодша донька Юлія. Але 19 серпня 1990 року, коли вже відбувся четвертий в УССР ленінопад у Коломиї, сталася велика трагедія: від лейкозу внаслідок Чорнобильської аварії помирає Надійка. 11 вересня 1990 року «Вісник Коломиї» оприлюднив звістку про трагедію від родини Прошаків, яка й розповіла, з якими викликами довелося стикнутися Олесі Гудимяк: «Довелося об’їздити усі онкологічні інститути Львова, Києва і Москви. На жаль, медицина ще не виробила ефективних методів лікування білокрів’я, і наші діточки змушені помирати у важких стражданнях і муках… У глибокому траурі ми висловлюємо щиру вдячність професорові Р. Волосянко, лікареві О. Макогін, медичному персоналу відділення обласної дитячої гематології за їхні старання. Сердечно вдячні милостивим донорам, чия кров додавала життя Надійці; керівникам Коломийської райлікарні за опікування і оплату дорогих дефіцитних ліків. Наша шана і подяка учителям і учням СШ №1, усім добим людям, що провели в останню путь Надієчку».
Ця подія стала однією з найтрагічніших сторінок життя пані Олесі, яка й так настраждалася від труднощів через біографію.
Повернулася на роботу вже як вчителька історії в 1993 році, коли вийшла з декрету. Мабуть, головною причиною цього стала довгоочікувана реабілітація її мами Марії Кушнірчук 15 серпня 1991 року.
До 2022 року саме в стінах школи ім. В. Стефаника присвятила своє життя донесенню історичної правди про український народ, про каторжні репресії, про боротьбу за утвердження нашої нації та незалежності нашої країни. Десятки учнів зараз служать у лавах Збройних силах України, що є наслідком її патріотичної педагогіки.
У травні 2010 року долучилася до уроків правди про Другу світову війну, де б доносили правду про УПА, бо політика колаборанта, міністра освіти Дмітрія Табачніка була спрямована на фальсифікацію діячів Української Повстанської Армії. Олеся Гудимяк запросила на урок легендарного сотенного УПА Мирослава Симчича (про це є сюжет телекомпанії НТК).
У 2019 році разом зі своїми учнями пані Олеся ініціювала поїздку на триденний семінар в Івано-Франківську, присвяченому пам'яті Анни Франк – єврейській дівчинці, яка вела щоденник в роки війни, описала страхіття. А потім була виїзна екскурсія, яку проводили діти-учасники семінару.
Її учні неодноразово ставали призерами та переможцями олімпіади з історії різних рівнів: від міського до всеукраїнського. У 2017 році змогла підготувати тоді ще восьмикласника Івана Феняка до І місця на області й до бронзи на IV етапі олімпіади. Хоча пані Олеся вважає, що це все була заслуга лише його, але внесок вчителя в підготовку недооцінювати не маємо права. Також серед призерів міських олімпіад були Марія Мосіна, Ганна Вінтонюк, Степан Онищук та ще десятки учнів.
Варто ще відзначити, що випуск 2021 року для Олесі Гудимяк став останнім у педагогічній кар’єрі в Стефаниковій школі. Тоді її учениця Ганна Вінтонюк, про яку розповідалося вище, склала останнє ЗНО з історії на 197 балів без втручання репетиторів – такий результат був одним із найвищих у місті й найбільшим серед усіх учасників з 1-ї школи. Пані Олеся зазначила, що за цим результатом стоять титанічна самоосвіта від Ганни, уважне вивчення матеріалу й елементарна повага до того, що вчитель доносила на уроках.
З 2022 року й донині викладає історію в Ліснослобідській гімназії. Також, як і її батьки, Олеся входить до Товариства політичних в’язнів та репресованих, де активно бере участь у всіх патріотичних заходах та засіданнях. Як членкиня товариства, 24 серпня 2023 року була нагороджена грамотою Коломийського міського голови за внесок у боротьбу за незалежність України.
Що можна зрозуміти з цієї статті? Що пані Олеся є не лише донькою борців за волю України, а й педагогом-істориком, яка не втомлюється доносити історичну правду про Україну та український народ. Побажаймо їй перемоги над одвічним ворогом – московитами, міцного здоров’я та успіхів у педагогічній ниві!
Опублікована дана стаття в газеті «Вільний голос» за 13 листопада 2025 року, с. 6.
