Вступ
Сьогодні розберемося із творчістю людини, яку кінокритики називають генієм, мільйони глядачів — улюбленим режисером, а інші режисери — натхненником та взірцем справжнього кіно. Звісно, я не в змозі розібрати фільми до найменших деталей і пояснити їх повністю, але спробую зробити все, щоб хоч трішки прояснити події на екрані.
Режисер, актор, музикант, художник, сценарист. У кожну нішу Девід Лінч приносив своє бачення про любов, страх, відвагу, красу та ненависть. Дослідження людської душі було основним мотивом його творчости, він прагнув збагнути та донести іншим про її чарівність чи спотвореність. Девід Лінч вирізнявся своїм візуальним стилем та формою подачі, його фільми сюрреалістичні, схожі на сни чи марення. Багато образів та аудіовізуальних прийомів є складними для сприйняття та розуміння, але ми спробуємо розкрити основні тези, які закладав режисер у своїх фільмах.
Дисклеймер: у статті присутні спойлери, у більшості фільми повністю переказані задля детального розбору образів, які закладав Лінч. Проте, навіть знаючи сюжет фільму, неможливо повністю пережити той досвід, який ви отримаєте при перегляді, особливо Лінчевських фільмів, оскільки повністю описати словами те, що відбувається на екрані неможливо.
Перші короткометражні фільми
Для початку потрібно розібратися із життєвим шляхом режисера, адже свої переживання та страхи він також втілював у кіно. Він народився в сім’ї науковця та репетиторки, сім’я постійно переїздила з місця на місце, але це не сильно впливало на майбутнього режисера, адже на новому місці він легко приживався та знаходив нових друзів. Кіно спершу мало цікавило Лінча, він бачив себе художником. Попередні художні знання допомогли йому правильно відчувати образи, розуміти кольори та композицію. Картини його такі ж химерні як і фільми. На одній із них він зобразив дерево, яке в його уяві почало рухатись.
«Я малював картину розміром приблизно 1,2 на 1,2 метри, вона була переважно чорною, але з чорного тла виринали зелені листки рослин. Я сидів, мабуть, курив, дивився на неї, і з картини я почув вітер, і зелень почала рухатися. І я подумав: «О, рухома картина, але зі звуком». І ця ідея закарбувалася в моїй голові. Рухома картина».
Це був його перший крок до створення картин, що рухаються. Свій дебютний фільм він зняв 1967 року, у Пенсильванській академії. Кінокартина має назву “Шість чоловіків блюють шість разів”, яка в принципі й пояснює все, що відбувається на екрані. Лінч представив його на виставці в академії, та отримав за нього нагороду. Після цього багатий однокурсник Девіда замовив у нього короткометражку, яку сам і профінансував, та через несправність камери фільм виглядав просто як пляма. Це не сильно засмутило однокурсника, він просто сказав зняти щось інше на гроші, що залишились. Так Лінч зняв кіно під назвою “Алфавіт”, в якому дівчина помирає… промовляючи… алфавіт…
Бабуся
Наступним твором Лінча став 30 хвилинний фільм “Бабуся”. Цей кінофільм про хлопчика, який виростив собі із зерна бабусю. Дія починається з анімації, в якій представлене народження чоловіка та жінки, а пізніше і їхнього небажаного сина. Батьки знущаються з хлопця, вони більше схожі на диких тварин, що лише видають дивні звуки, та транслюють свою поведінку на хлопчика, тому батько тицяє його в сечу на ліжку, яке хлопчик мимовільно обмочує вночі. У своїй кімнаті хлопець знаходить мішок із зернинами, і серед багатьох вибирає одну, з якої й вирощує на горищі свою бабусю. Бабця стає розрадою для хлопця серед жахливих днів. Але наприкінці фільму бабця помирає від свисту, а хлопчик знову залишається один.
Цей фільм пронизаний тривогою та химерністю. Декорацій у фільмі майже немає, а діалоги й зовсім відсутні, та це зовсім не заважає Лінчу передати трагічну історію хлопця, а й навпаки підсилює атмосферу кіно. Хоч ми не чуємо, що говорять актори, але з руху їхніх губ, та дещо театралізованої гри, помітно, що реальний діалог відбувається у хлопчика лише з бабусею, тоді як його батьки лише видають незрозумілі звуки, що дає нам зрозуміти віддаленість у стосунках із ними. Навіть одяг є важливим у розумінні стосунків між хлопчиком і його батьками, адже син постійно вдягнений у класичний костюм, та має акуратну зачіску, тоді як батько з матір’ю сидять у засмальцьованій одежі, із розтріпаними зачісками. Лиця акторів повністю бліді, лише губи виділяються на їхньому тлі. Через таку контрастність камери Лінч створює гнітючу атмосферу, яка переслідує хлопчика все його життя. Фільм ледь не повністю чорно-білий, але кольором підкреслена важлива деталь, як от сеча на постелі, яка є символом травматичного досвіду хлопчика. Повністю чорні стіни, з яких і не зрозуміло чи мають вони кінець взагалі, чи ж просунулись своєю пітьмою скрізь. Місцями хаотичний монтаж та анімаційні вставки, дивні, дещо огидні, образи створюють напругу, яку ще більше підсилює саундтрек Алана Сплета. Цей фільм можна назвати початком його усвідомлення себе як режисера. Багато прийомів з цього короткометражного фільму можна пізніше побачити й в наступних його роботах. Особливо схожу атмосферу він зобразив і у своєму наступному фільмі “Голова-ластик”.
Голова-ластик
Індустріальне місто сильно вплинуло на Лінча, тому багато власних переживань і почуттів до нового місця зображено в стрічці. Атмосфера дуже схожа з попереднім фільмом: гнітюча темнота, пустота та самотність. Цей фільм я хочу розібрати детально, оскільки він найточніше передає все те, що формує особливий стиль Девіда Лінча.
Головний герой повертається додому через похмуру вулицю вкриту болотом. Вийшовши з ліфта у своєму будинку, Генрі зустрічає красиву сусідку, яка повідомляє йому, що до нього телефонувала дівчина, на ім'я Мері, та просила прийти до неї. У темній, душній квартирі, в якій навіть вікна заставлені цеглою, головний герой знаходить розірване фото тієї самої Мері, та йде до неї, постійно поглядаючи на фотокартку, бо, здається, вони так довго не бачились, що він забув її лице. Вдома в жінки батьки приготували для нього вечерю, та подали йому маленьке смажене курча, яке рухалось та виділяло дивний слиз. Генрі було очевидно некомфортно там знаходитись, але ситуація стала ще гіршою, коли йому повідомили, що Мері народила недоношену дитину, та він повинен одружитися з нею. Далі ми бачимо, як Мері намагається погодувати дитину, яка на немовля і не сильно схожа (це я не ображаю малят, самі гляньте на неї, якщо ще не дивились фільму), але дитя все випльовує, та безперестанку плаче. Жінка не витримує, та йде ночувати до своїх батьків, бо має хоч трохи поспати. Генрі вирішує виміряти дитині температуру, і виявляє, що вона хвора, та вкривається дивним висипом. Головний герой всіляко приглядає та лікує маля, та, коли воно здається заснуло, намагається піти, але дитина просинається, та знову пронизливо плаче, не даючи батьку відійти ні на крок. Та все ж дитина заспокоюється, а Генрі задивляється на батарею, після чого провалюється в неї, чи то пак у сон, в якому жінка з великими щоками розчавлює гігантські сперматозоїди, які пізніше переходять у реальність і Генрі дістає їх зі своєї дружини, що вже повернулась, та трощить об стіну. Через якийсь час до чоловіка приходить сусідка, яку нам показали на початку фільму, і вони займаються коханням. Після цього глядача знову занурюють у сновидіння Генрі, де та ж щокаста жінка співає пісню зі словами “У раю все добре”, коли ж пісня закінчується — на місці жінки з’являється дерево, а сам головний герой втрачає свою голову, а замість неї вилазить голова його дитини. Голову Генрі знаходить якийсь хлопчик та приносить у майстерню, де з мізків чоловіка виготовляють гумовий наконечник для олівця. Сон завершується, а Генрі ще довго ходить квартирою роздумуючи, аж раптом чує шум на прогоні, це була його сусідка, яка прийшла разом із відразним чоловіком, а на самого Генрі вона дивилась з огидою, та бачила той самий образ зі сну, де замість справжньої голови — голова дитини. Генрі зачиняється у своїй квартирі та вбиває немовля. Після епілептичного монтажу нас осяює яскравим світлом, в якому видно як Генрі обіймає щокату жінку зі сну.
Вражені? Я теж. Весь фільм глядач споглядає через призму бачення Генрі, який вже точно не був готовий до виховання дитини, через що немовля більше схоже на іншопланетне створіння. Таке бачення спровоковане страхом батьківства головного героя. Хробаки, котрих він постійно знаходив також відображають його страхи, спершу він їх приховує, а потім намагається побороти. Батарея, на яку так часто дивився головний герой, може символізувати спокій і тепло, а жінка, що ніби була за нею є його бажанням, щоб ця дитина не народжувалась. Таке прагнення виглядає водночас страшним та красивим, бо ж щоки виглядають відразливо, а сама пані постійно всміхається. Батьківство настільки лякає головного героя, що він втрачає голову, що свідчить про страх втрати власної особистості, повністю розчинившись у батьківстві. Про цей факт також може свідчити те, як наприкінці фільму на нього дивиться сусідка: він став для неї просто батьком дитини. Генрі боїться, що дитина витіснить його особистість повністю, перетворивши на ластик, який лише стирає помилки. Саме таким бачить світ головний персонаж, тісним, огидним та страшним. Він знаходить спокій тільки вбивши дитину, та поєднавшись із жінкою зі своїх снів, тобто, нарешті прийнявши своє аморальне прагнення позбутися дитини.
Синій оксамит
Після невдачі в зйомках “Дюни”, Лінч узявся за новий сценарій аж через півтора року. Стрічка “Синій оксамит” була обмежена в бюджеті на вимогу продюсера, але він зміг створити з неї черговий шедевр.
Молодий хлопець Джефрі повертається з коледжу, оскільки його батько потрапив до лікарні. На одній із прогулянок він знаходить відрізане людське вухо та відносить його до поліційного відділку, де віддає детективу, який жив недалеко від будинку хлопця. Увечері Джефрі навідується до детектива додому, оскільки його переповнює цікавість до цієї справи, але детективу не можна розголошувати деталі справи. Проте хлопець отримує бажані шматки інформації завдяки дочці детектива Сенді, яка чула уривки з розмов батька. Виявляється, у цій справі, як і в багатьох інших, замішана місцева співачка Дороті. Джефрі в голову приходить божевільна ідея прокрастися до жінки додому, щоб дізнатись про неї більше. Це він і робить. У квартирі жінки відбуваються дивні речі: до неї приходить дивний чоловік Френк, з яким вони грають сексуальну гру, в якій Дороті виступає матір’ю, а той чоловік — її дитиною. Як виявилось згодом, цей чоловік викрав справжню дитину та чоловіка Дороті, а саму її змушував до дивних речей, через що її ім’я фігурувало в багатьох поліційних розслідуваннях. Хлопцю стає шкода Дороті, тож він повертається в її квартиру, щоб допомогти. Між ними зав’язуються дивні стосунки, і в один з візитів Джефрі його в коридорі перестріває Френк, та бере хлопця й Дороті з собою “покататися”. Френк возить їх із собою на справу, де зустрічається з різними бандитами, а в кінці сильно б’є хлопця. Наступного дня, коли Джефрі йде у відділок поліції, в одному з кабінетів бачить уже знайомого чоловіка — одного зі спільників Френка. Про це він вирішує повідомити батьку Сенді вже у нього вдома, щоб той чоловік не зміг його почути. В один з вечорів Джефрі знаходить у себе на подвір’ї оголену Дороті, та відвозить її у лікарню, а сам йде до її квартири, де застає страшну картину з двома мертвими чоловіками. Спускаючись сходами бачить, що туди прямує й Френк, тож хлопець повідомляє про це поліції, а сам ховається. Коли ж Френк майже знайшов його, Джефрі стріляє в нього з пістолета, який до того знайшов у одного з мертвих чоловіків. У кінці Джефрі та Сенді ще більше зблизилися, а Дороті возз'єдналася зі своїм сином.
Фільм починається із красивих квітів, білосніжного паркану, пожежної машини, яка нікуди не спішить, але ці ідеальні кадри доволі швидко закінчуються сценою з трагічною ситуацією, що трапилась з батьком Джефрі. Саме тоді він пізнає інший бік життя: страшний та темний. Головного героя рухає хвороблива цікавість до нового бачення світу, він його не розуміє, йому дикі дії Френка та його компанії, тож запитує: “Чому існують такі люди як Френк?” Ідеальна Сенді значно ближча йому по духу, але він постійно повертається до Дороті, яка є протилежністю дівчині, і згодом сам піддається впливу зла та б’є жінку по лицю. Йому не притаманна така поведінка, він шкодує що зробив це, але розуміє, що можливо і сам схожий на Френка. Сам же Френк із ностальгією згадує ті часи, коли він ще не пізнав жорстокості світу. У сцені, де він б’є хлопця, він же і плаче співаючи пісню Орбіноса: I close my eyes, then I drift away/Into the magic night, I softly say/A silent prayer like dreamers do/Then I fall asleep to dream my dreams of you.” У сексуальних іграх з Дороті він грає роль дитини, що вкотре нас наштовхує на думку про прагнення повернутись у часи, коли ще не був заплямований жорстокістю.
У кінці фільму Сенді та Джефрі дивляться на пташку, як з мрійливих снів дівчини, яка їсть жука, а мати Сенді говорить: “Як вони таке їдять? Я б нізащо не проковтнула жука!” На що дівчина лише каже: “У дивному світі ми живемо”. І знову перед глядачем з'являється пожежна машина, квіти, паркан. Герої вирішили заплющити очі на всю жорстокість, яку вони пережили, списуючи все на природний хід дій. Таке зіткнення реальності й власних уявлень про світ дуже нагадує так звану американську мрію, де маленьке провінційне містечко, в якому здається нічого не відбувається, прихистило в собі зграю бандитів, а жителі, від безсилля проти них, вирішують просто заплющувати на них очі.
Шосе в нікуди / Загублене шосе
Після тривалої павзи в зйомках Лінч переосмислив свої попередні помилки та почав працювати над новим фільмом, який став початком нової ери в його творчості, що зосереджена на роздвоєнні людей та явищ, снів, вигадок та їх вплив на реальність.
Фільм “Загублене шосе” починається тим, що головний герой, Фред Медісон, чує через домофон, що Дік Лоран мертвий.
Одного ранку дружина Фреда Рене, знаходить у себе на подвір’ї відеокасету, на яку знято їхній з чоловіком будинок. Подружжя не надає цьому великого значення, але наступного ранку на подвір’ї з’являється ще одна касета, на якій запис уже зсередини будинку, на якому невідомий рухається в спальню та знімає те, як спить подружжя. Медісони викликають поліцію, але ті не знаходять слідів злому. Під час допиту Фред каже: «Не люблю відеокамер, мені подобається пам'ятати події так, як вони мені запам'яталися, переважно, у власній інтерпретації … не обов'язково, як вони відбулися». У цей день вони йдуть на вечірку до свого друга, де до Фреда підходить таємничий чоловік, який каже йому, що зараз знаходиться у нього вдома, він лякається та їде з дружиною додому, щоб перевірити, чи є хтось у їхньому будинку, але нікого там не знаходять. Третю касету Фред дивиться сам, оскільки, як виявилось з вмісту касети, він жорстоко убив свою дружину, хоча не може цього пригадати. Чоловіка садять до в’язниці, та засуджують до страти. В одиночній камері замість Фреда раптово з’являється Піт Дейтон, якого випускають ошелешені працівники поліції, але встановлюють за ним цілодобовий нагляд. Хлопець повертається на роботу в автомайстерню, куди приїхав їхній постійний клієнт містер Едді, якого один із поліціянтів впізнає, та називає його уже знайомим нам ім’ям: Дік Лоран. Разом з ним була його коханка Еліс, яка виглядає як копія Рене, лише з іншим кольором волосся. У Еліс та Піта зав’язується роман, Еліс розповідає, що містер Едді змушував її зніматись у порнороликах, та просить Піта допомогти викрасти їй записи, які знаходяться в домі чоловіка, в якого Фред та Рене були на вечірці. Під час проникнення в дім Енді, Пін випадково вбиває його, поки Піт усвідомлює, що накоїв, Еліс спокійно забирає коштовності. Пара мчить темним шосе, разом із награбованим, та зупиняється в пустелі біля якогось будинку, який колись являвся у видіннях Фреда. Пара займається сексом при світлі фар, а після закінчення Еліс підводиться і йде до будинку. Коли ж Піт встає, щоб піти за нею, він стає Фредом, а в будинку немає нікого, окрім таємничого чоловіка, з яким вони раніше зустрічалися на вечірці. Чоловік каже: «Її звуть Рене, якщо вона назвалася Еліс, значить вона збрехала», та направляє камеру, яку весь час тримав, на Фреда, який налякано вибігає з будинку. Фред приїздить до готелю, де Дік Лоран разом із Рене кохаються, коли Рене йде, він викрадає Лорана і везе його далеко в пустелю. Вбити Діка Лорана Фреду допомагає таємничий чоловік, щось шепоче йому на вухо та зникає. Зранку Фред приїздить до свого будинку і говорить у домофон: “Дік Лоран мертвий”, після чого сідає в машину, та втікає нескінченним шосе від детективів, що слідкували за його домом.
Важливою є фраза сказана Фредом на початку фільму, про те, що він любить запам’ятовувати події не так, як вони відбулися. Це своєрідна підказка до розгадки фільму, з якої стає очевидно, що частина подій фільму не є реальною. Першим проявом психічного розладу Фреда можна вважати появу Таємничого Чоловіка, який береться невідомо звідки, та залишає на ґанку відеокасети. Вперше цей Чоловік з’являється на вечірці в Енді, саме тоді, коли Фред почав підозрювати дружину в можливій зраді, оскільки у пари останнім часом були проблеми в сексуальних стосунках. Саме того дня Фред і вбиває дружину на підставі ревнощів, а у в’язниці починається його втеча від реальності. Або ж втеча від реальності почалась ще раніше, і вбивство Рене теж відбулося в його голові, оскільки вона була свідком його імпотенції та слабкості. Піт же, навпаки, постає перед нами як молодий мачо, який з легкістю задовольняє Еліс, чи то деконструйовану Рене в образі порноакторки, що в уяві чоловіка сприймається максимально доступною. Ближче до кінця фільму, коли Піт та Еліс кохалися, жінка сказала: “Ти ніколи не матимеш мене”, тобто навіть у своїх вигадках він сумнівається у власних силах, після чого знову повертається до свого реального образу. Вбивши Діка Лорана, тобто людину, що змогла принести Рене задоволення, він зводить події в початкову точку, та розуміючи замкнутість подій, втікає нескінченним шосе в нікуди.
Малголланд Драйв
У 2001 році вийшов черговий повнометражний фільм Лінча під назвою “Малголланд Драйв”. Фільм має схожу структуру із “Загубленим шосе”, де кінофільм поділений на умовні частини: одні з них реальні, а інші — ні (або ж усе на екрані реальне). Початок фільму схожий на заставку якогось телешоу, де пари під музику танцюють жвавий танець, а в кінці чутно оплески дівчині, що з’явилась на першому плані, та на яку накладений кадр із нею ж та ще з двома літніми людьми. Ця сцена закінчується, і ми бачимо лише як хтось пробудився від сну, але швидко провалився у нього знову. У наступній — темноволосу жінку в авто везуть дорогою на Малголланд драйв, та раптом авто зупиняється, і один з чоловіків погрожує їй пістолетом. Проте чоловіку не судилося вбити жінку, оскільки в їхнє авто врізається машина з компанією молодих людей, що, швидше за все, були напідпитку. Жінці вдалось врятуватись, але вона не може пригадати хто вона і де знаходиться. Вона попрямувала в місто, та прокралася в якийсь будинок, де заснула. У наступній сцені двоє чоловіків сидять у кафе, і один розповідає про свій моторошний сон, котрий постійно повторюється, опісля, ми бачимо, як цей сон стає реальним, і найбільший страх чоловіка справджується. Після сцени обісраних штанів ми бачимо, як у цей же дім зранку входить інша головна героїня — Бетті, яка приїхала в Лос-Анджелес, щоб стати акторкою. Дівчина оглядає будинок, який винаймає її тітка, та яка дозволила там пожити дівчині за її відсутності, у ванні натрапляє на незнайомку, що миється в душі. Вона вирішила, що це знайома її тітки, про яку та забула попередити, тож ставиться до незнайомки цілком спокійно. Вийшовши із душу жінка представляється Бетті як Рита, оскільки власного імені вона не пам’ятає, а це було першим, яке вона побачила на плакаті у ванні. Рита розповідає, що потрапила в аварію, та не пам’ятає хто вона, тож Бетті вирішує їй допомоги. У пошуках хоч якоїсь підказки дівчата перевіряють сумку Рити, в якій знаходять лише купу грошей та дивний синій ключ. В одній зі сцен вони обідають в кафе, де в офіціантки на бейджику Рита бачить знайоме їй ім’я Даяна. Риту ніби осяює й вона пригадує, що знає когось, на ім'я Даяна Селвін, тож вони вирушають до її будинку, але там виявляють лише труп невідомої жінки, що віддалено схожа на Бетті. Дівчата тікають з цього дому. Подія дуже впливає на Риту, вона наче більше не хоче бути собою, тому робить імпульсивну кареху у ванній, але Бетті її зупиняє та підбирає Риті білу перуку. Уночі Бетті каже, щоб Рита лягала спати разом із нею, бо на канапі незручно, тоді дівчата займаються сексом, і Бетті зізнається Риті в коханні. Уві сні Рита іспанською каже: “Тиша. Тут немає оркестру”, тим самим розбудивши Бетті, й просить поїхати із нею в клуб Сіленсіо, де на сцену виходить чоловік та промовляє те ж саме, що й Рита крізь сон. У цьому ж клубі, чи то театрі, Бетті виявляє у своїй сумочці синю коробку. Дівчата їдуть додому, де Бетті раптово зникає, Рита сама відкриває коробку і нас у неї засмоктує, і тут, за звичною нам традицією, починається ніби зовсім інший фільм, але з тими ж акторами. Бетті — це тепер Даяна, яка прокидається в домі, де дівчата знайшли тіло. Даяна бачить у себе на столику синій ключ, який явно викликає у неї жах. У цій частині фільму вони обидві акторки, але Рита, яку тепер звати Камілла, набагато успішніша, та допомогла Даяні отримати декілька ролей. В один з вечорів Даяна їде дорогою на Малголланд драйв, її везе той же чоловік, що й Риту на початку фільму, та вони зупиняються в місці, де сталась аварія, бо там їх уже чекала Камілла, яка провела подругу до будинку режисера Адама Кешера, у якого була вечірка. На цій вечірці Камілла оголосила, що вони з режисером одружуються, тоді Даяна й задумала страшне — вбити Каміллу, оскільки була в неї закохана, і не могла допустити одруження. Гарною склейкою нас переносить у кафе, де Даяна замовляє вбивство Камілли, а її та вбивцю, обслуговує офіціантка, на бейджику якої написано Бетті. Найманець каже про те, що коли все буде закінчено, Даяна отримає ключ, але на запитання, що він відкриває лише сміється, його сміх плавно заглушує моторошна музика, а сцена перетікає в ту, що схожа до сну чоловіка, з початку фільму. У ній ми бачимо, як дивна істота сидить за рогом кафе та тримає синю коробку, яка була в сумці Бетті. Камера повільно опускається і з паперового пакета виходять маленька літня пара, яку ми бачили ще в першій сцені. Вони сміючись прямують у дім Даяни, де збільшуються до звичайних розмірів, і глузують із неї, доводячи до божевілля та самогубства.
У цього фільму є безліч фанатських теорій, навіть існує сайт, на якому вони всі зібрані. Сам же Лінч, після багатьох прохань, дав декілька підказок до розгадки. Тож зібравши все до купи, спробую його пояснити.
Для розуміння цього фільму події потрібно поставити трохи в іншій послідовності, ніж вони були. Початкова сцена на своєму місці — це танцювальний конкурс, на якому Даяна перемогла, та який підштовхнув її до акторства. Після прибуття до Лос-Анджелеса дівчина познайомилась з Каміллою, та закохалася в неї, тоді як Камілла була закохана в Адама Кешера. Після оголошення про одруження, Даяна вирішує вбити Каміллу, та замовляє вбивцю, після чого їй сниться сон: вона стає добродушною Бетті, яку всі обожнюють та захоплюються, а Камілла — безпомічною Ритою. Після пробудження Даяна знаходить у себе ключ, та через докори сумління вбиває себе.
Сон ніби віддзеркалює події реальності: Даяна легко проходить акторські проби, нею в одній зі сцен захопився той самий Адам Кешер, Рита повністю залежить від неї. Вона не вірить, що Камілла отримує ролі чесним шляхом, через що у сні бачить, як мафіозі змушують обирати на ролі певних дівчат. Уві сні режисер, якого в реальності кохає Камілла, якраз стає жертвою цих мафіозі, він також має проблеми в особистому житті: йому зраджує його кохана, а старий Голлівуд, що у фільмі постав у образі ковбоя, постійно тисне на нього, не даючи повністю розкрити свій режисерський талант. Даяна сподівається, що вбивця провалиться із завданням, тому уві сні бачить його як невдаху, що здійснює невдалий злочин. Ім’я Камілли уві сні теж не виникло просто так — вона побачила плакат фільму “Гільда”, в якому головну роль виконала Рита Гейворд, та який вважається першим в історії, де з’явився образ фатальної жінки, якою Даяна й бачила Каміллу. Літня пара для Даяни — це суспільна думка, яка постійно на неї тисне, і глузує, оскільки дівчина не виправдовує їхніх очікувань. А істота за рогом… ну це істота за рогом.
ВНУТРІШНЯ ІМПЕРІЯ
Останній повнометражний фільм Девіда Лінча “ВНУТРІШНЯ ІМПЕРІЯ” має тематику, схожу з попередніми — темна сторона Голлівуду, про який так багато хто мріє, і розчаровується, зіштовхнувшись з реальністю. Сюжет фільму розповідає про акторку Нікі Грейс, яка потроху почала втрачати свою популярність, але її запрошують на зйомки фільму, який може стати кінохітом. Та виявляється, що сценарій фільму не є оригінальним — це римейк старого кіно, який так і не вдалось завершити через смерть головних акторів. Чоловік Нікі, Пьотрек застерігає партнера по зйомках дружини, Девона, що він дуже ревнивий, і щоб той не смів нічого втнути з Нікі. Але сама Нікі настільки вживається в роль, що таки зраджує чоловіка з Девоном. Нікі майже не відрізняє де реальність, а де сценарій. Вона втікає зі знімального майданчика і потрапляє в будинок, де засинає її чоловік, а сама ховається в іншій кімнаті, де сидить група повій та не зрозуміло про що розмовляє. Наступні сцени й зовсім описати важко: ми бачимо різні часові лінії, різних персонажів, які повторюють фрази, що до цього говорили й інші персонажі. Вирізки з короткометражки Лінча “Кролики” та ще купу незрозуміло чого. Між цих сцен Нікі, чи то її героїня з фільму, Сьюзан, розмовляє з чоловіком, якому розповідає про безліч сексуального насилля, яке вона пережила, і про чоловіка, який покинув її та поїхав разом з пересувним цирком, про дивного чоловіка з дивним ім’ям Привид, від якого вона втекла, озброївшись викруткою.
В одній зі сцен Сьюзан приходить у будинок Біллі, і зізнається йому в коханні просто перед його дружиною Доріс, а після ляпасів, що отримала від Доріс, йде геть. Відчуваючи, що її переслідують Нікі/Сьюзан йде голлівудським бульваром, де бачить свою двійницю в компанії повій, а коли вона перейшла дорогу — опиняється серед повій, її наздогнала Доріс і ранила викруткою. Жінка впала на зупинці біля безхатьків, які розмовляли про дивні речі, і коли вона померла, стало зрозуміло, що це була сцена із фільму. Після оголошення завершення зйомок Нікі/Сью бреде дивними коридорами, де наштовхується на Привида, тоді заходить у кімнату, де Загублена дівчина дивиться те, що відбувається з нею в реальному часі, цілує дівчину та зникає. Нікі знову у своєму особняку. У заключній сцені відбувається вечірка, де танцюють жінки і лісоруб пиляє колоду.
Не знаю чи варто мені казати, що цей фільм я дивилась з таким лицем:
Сам Лінч описує фільм: «Це про жінку, яка потрапила в біду». І краще за це я вже нічого не напишу. Є декілька теорій, щодо того, що ж у фільмі реальне. Перша — реальна саме Нікі, яка злилась з героїнею фільму і втратила межу між реальністю та вигадкою. Реальна Сьюзан, яка втікаючи від страшного минулого вигадала Нікі — привітну успішну акторку. Можливо, обидві жінки — вигадка Загубленої дівчини, яка має схожу проблему із роздвоєнням, і переосмислює свій травматичний досвід, спостерігаючи його на екрані телевізора, а в кінці поєднується з Нікі/Сью, тобто, приймає своє минуле та йде жити життя. Або ж немає ніяких розділень особистості, і все що ми бачимо — це реінкарнації однієї душі, які перемішані у своїй послідовності. На це натякають повторення сцен, смерть персонажів, але поява їх надалі у фільмі.
Додавання кадрів із “Кроликів” часто зіставляється з людськими героями. Наприклад, троє польських медіумів (здається я здуріла), сідають у тому розміщенні, як в наступному кадрі сидять кролики. У самому серіалі кролики розмовляють непов’язаними фразами, дехто каже, ніби якщо поставити всі фрази в правильній послідовності — вийде логічний діалог, тобто, події в “Кроликах”, як і у “ВНУТРІШНІЙ ІМПЕРІЇ” нелінійні. Це наштовхує на думку, що це внутрішній, роздріблений світ персонажів, який іноді стикається із зовнішнім.
Привид — злий гіпнотизер, що змушує людей робити те, що хочеться йому. Він — найбільша загроза Загубленої дівчини, бо змусив убити дівчину її чоловіка та себе. Коли Нікі/Сью вбиває привида, то звільняє Загублену дівчину, тобто позбавляє її найбільшого страху.
У фільмі присутня ще купа образів, які можна розбирати годинами, і які однаково не будуть пояснені до кінця. Це вся суть фільмів Лінча — не давати конкретної відповіді. Можливо, реальна кожна подія, чи жодна, чи цього фільму не існує і я його вигадала, допоки писала статтю. Або ця стаття — це ваша вигадка. Це те чого так прагнув Лінч — аби фільми відчували. Якщо ви відчуваєте, що реальна саме Нікі — так воно і є.
Висновки
А тепер забудьте про все, що я писала, оскільки Лінч не любив, коли його фільми намагались пояснити. Він фільми знімав, щоб їх дивились, робив їх так, щоб вони викликали емоції, а емоції при перегляді важливіші, ніж розуміння побаченого.
На жаль, цього року Девіда Лінча не стало. Це втрата не лише для кіноіндустрії, а й для світу, адже Лінч був доброю та світлою людиною, яка дарувала добро та світло всім, хто його оточував, та нам з вами через свої фільми. Так, його кінострічки моторошні та жахливі, та в них герої завжди шукають добро, та прагнуть утекти від зла. Обравши добро, ще з початку повномасштабного вторгнення, Лінч виступив на підтримку України, в якій неодноразово бував, та навіть саджав дерева разом з Ель Кравчуком та Олегом Скрипкою в Боярці та тримався за руки з Порошенком.
Дякую цьому діду за дитинство та нові психологічні травми.
Над статтею працювали: авторка й дизайнерка krushen; редакторка Ishtari.
Доєднуйтеся до наших соц. мереж: Telegram та Instagram — там на вас чекає ще більше смачного контенту!
