Я не люблю говорити на особисті теми. Ще більше не люблю говорити про сумне, бо поки не говориш про це – це легко ігнорувати. Його, мов не існує. Залишається десь за дверима реальності.
Та реальність така, що дверей теж не існує. І рано чи пізно ці проігноровані теми приходять та тиснуть на тебе своєю непідйомною вагою. І цей день прийшов. Я була до нього готова ось уже 7 років. Або гадала, що була.
Мені 26. І я безплідна.
Я давно це визнала та прийняла як факт, який не змінити. Це не відбулось внаслідок якогос нещасного випадка, іншопланетяни не викрали мою репродуктивну систему і світ від цього не зупинився. Я просто такою народилась.
Та пишу я це не заради того, аби послухати слова втіхи та підтримки. А тому що знаю, що тут теж є ті, хто з цим живе. І ви можете натрапити сюди і відчути полегшення від прочитаного (принаймні, маю на це надію). Я це прийняла. Але на це пішло надто багато років. нервів та сліз, сеансів з психотерапевтом та заспокійливих перед сном, коли від істерики не було змоги дихати. Я це прийняла. Але не відпустила. Бо відпустити те, що вічно буде йти з тобою пліч-о-пліч для мене неможливо.
Я дізналась про це у віці 19 років. Якраз тоді починала стосунки зі своїм тепер уже чоловіком і це цілковито прибило мене мішком реальності до землі. Бо якщо до того, як я потрапила до лікаря, я планувала сімʼю, ми говорили про те, що колись одружимось, народимо малих.. жартували, що дамо їм дурні імена. То після.. після я не знала як жити далі.
Почуття провини і відчуття, мов це моя провина накрило миттєво. Усвідомлення того, що життя – це велика лотерея прийшло значно пізніше, десь у 23, коли я вже трохи вичухалась. А в ту конкретну мить, коли стервозна лікарка з недолугою рудою хімією дивилась на мене і промовляла “Чого ти ревеш, подумаєш” для мене зупинився час. Відчуття, мов скинули у прірву на камені.
В той вечір я зателефонувала своєму хлопцю і сказала, що нам потрібно розійтись. Він уважно вислухав всі аргументи, сказав, що перетелефонує і за годину знайшов іншого лікаря, до якого я поїхала. Він не покинув мене, через 8 місяців після цього дня ми одружились і досі разом.
Мені пощастило. Бо поряд була людина, що не дала загрузнути у болоті самокопання та самокартання. Людину, що сказала головні слова “Я з тобою, бо хочу бути лише з тобою і мені не важливо можеш ти народити, чи ні. Мені потрібно не це. А ти.”
Але я знаю, що багато в кого немає людини, що дивитиметься на все таким чином. Немає того, хто промовить ці слова саме тоді, коли вони потрібні.
І тому.. якщо ви у такій же ситуації. Якщо у вас так само, як і в мене, це вроджене. Просто знайте – вашої провини в цьому немає. Навіть якби ви ходили в церкву, молились Будді чи кому там.. навіть якби не вдягали спідницю у підлітковому віці. І не нервувались.. це б нічого не змінило. Просто прийміть це як частину себе. Ту частину, яку нічим не зміниш і не виправиш. Як приймають розтяжки на стегнах та кривий ніс. Будьте вдячні своєму тілу за те, що воно пройшло. За те, що ще пройде. І памʼятайте, що наше тіло – це наш єдиний дім, який ми ніколи не зможемо покинути та змінити. Тому прийміть його, благаю.
Друга стадія – це заперечення.
За характером, я завжди була вперта і отримувала те, чого хочу навіть якщо для цього доводилось докладати титанічних зусиль. І цього разу було так само. Я змінювала лікарів, вимагаючи аби мене вилікували, але ставало ще гірше, бо лікуючи щось одне – ставало гірше на все інше. За три роки я вгробила своє здоровʼя цілком, заробила проблеми з гормонами та потрапила на операційний стіл. Набрала вагу на гормональній терапії, втратила маткову трубу.
І так і не завагітніла.
Я цілком здорова. Але безплідна. Зараз я здорова в тій мірі, в якій це дозволяє мій організм після пережитого трешу. Проблеми зі щитовидкою будуть моїм вічним супутником, але з цим можна жити.
До чого я?
Якщо десять лікарів кажуть вам, що нічого не допоможе. Не шукайте одинадцятого, який пообіцяє магію. Її не буде. А вам буде болючіше.
Можливо, на короткий час у вас буде відчуття того, що ви зробили все, що могли. Але депресія, в яку я пірнула з головою, депресія, що відібрала 5 років мого життя.. вона того не варта.
Я зробила все, що могла. Але втратила стільки років.
І зараз, я маю іншу проблему. Я катастрофічно боюсь згаяти час. Бо здається, що той час, поки я сиділа ночами на підвіконні та думала “А що буде, якщо я трошки подамся вперед?” я могла витратити на щось добре. Я могла писати книги ще тоді! Я могла фотографувати людей ще тоді! Я могла жити, а не існувати. Могла проводити більше часу з чоловіком. Бо зараз.. зараз ніхто не знає що буде завтра і чи це “завтра” буде. А час втрачено.
Мабуть, для того я і пишу це. Бо свого часу вважала, що про таке не варто говорити. Що це варто тримати в собі. Але таких, як я багато. Ми ходимо вулицями, нічим не відрізняючись від інших. Але помічаємо кожну вагітну та матусю з малюком. І однаково, навіть після місяців роботи з психологом, іноді запитуємо себе “А чим я гірше, що не заслуговую на це?”. А відповідь проста – ти не гірше, не краще.. і навіть не інша. Ти така сама. Просто без дитини.
Я знаю, що коли війна завершиться я побудую будинок. Я знаю, що владнаю всі свої робочі справи. Подорожуватиму світом. А коли буду готова та підготуюсь до цього морально, фізично та фінансово – я стану в чергу на всиновлення та подарую сімʼю малюку, що так само як і я – нічим не гірший від інших і навіть не інакший. Він, чи вона, так само хочуть сімʼю, як і я. І ми знайдемось у цьому великому світі.
Тож якщо вам так само паскудно ночами, то просто знайте, що ви не самі. Нас багато. Ми такі ж як інші. І за зовнішністю нас не відрізнити від тих, хто може народити. І якщо вам потрібно поговорити – пишіть. Я завжди рада.
