Два місяці тому, вночі, я дізналась що мене кохали. Довго. Боляче. Безупинно.
Увесь час через ставлення людини В. до себе, я відчувала, що вона мене ненавидить. Кожна комунікація з В. закінчувалась неприємним післясмаком того, що мене зневажають та хочуть того, аби я зникла. Зникла назовсім, пропала, померла. Іноді я бачила ті погляди. Я кохала В. довго. Атож, моє прагнення до того, що мені не належить було сильним. Ох, ті погляди. Неначе ми в цьому світі самі та інших людей не існує. Погляди, в яких я знаходила надію, що, можливо, В. насправді не ненавидить мене. Насправді, В. любить мене. Насправді, я важлива для В. Потім же все руйнувалось та котилось у прірву ненависті, образливих слів. Я відганяла тоді від себе знову усю ту надію, що відроджувалась з кожним разом все сильніше. Я хотіла бути з В. Я розуміла, що ми підходимо одне одному. У нас майже однакові були мрії та бачення подальшого життя, нехай навіть і не спільного.
То були окремі слова, що тільки доводили мені мою неважливість для цієї людини. Натомість, В. завжди мене вислуховували та підтримували. Я могла бути з цією людиною слабкою. Я плакала при В. Я розуміла через їхні слова, що В. мене ненавидить, проте я відчувала себе в безпеці з цією людиною. В. всім своїм виглядом показували як вони мене ненавидять. Причому завжди. Зараз я розумію що це було тільки словами, але не діями.
Мене були готові завжди вислухати та підтримати. Неважливо, чи я була розлючена світовою несправедливістю, чи пошматована та подрібнена черговими нещасливими стосунками. Щоправда, потім мене В. посилали куди подалі прямим текстом та в будь-яких моїх спробах показати свою прихильність до них зводили все нанівець. Відповідно, в моїй картині світу я сприймала це як байдужість чи ненависть. Все було не так.
В. були зі мною в часи початків всіх моїх стосунків та в часи всіх їх закінчень. Мені витирали сльози та говорили, що я важлива та прекрасна і що всі мріють бути зі мною. Чорт візьми, а чому ти не міг сказати, що цього хочеш ти?
Я турбувалась про В., коли вони хворіли, коли були в смутку, коли були в злості та розпачі. Для мене В. не ставали жалюгідними в ці моменти. Для мене В. ставали в ці моменти справжніми. Я бачила любов в їхніх очах. Проте, як тільки В. відновлювались, я знову ставала ненависною людиною. Я сумувала за тими моментами, коли бачила В. спражніх. Я мріяла постійно бачити цю людину справжньою.
Коли вперше В. зізнались, що люблять мене, я вибухнула істерикою, бо ж пару місяців тому я чекала, що станеться ця розмова. Я починала бачити В. справжніх. Я дізналась секрети, про які ніхто, окрім мене не знав. Я невпинно чекала нашої зустрічі, щоб почути оці заповітні слова. Почути, що мене насправді люблять. Почути, що зі мною хочуть бути. Цього всього не трапилось. Я не почула тоді тих слів.
В той момент я стояла на роздоріжжі та вибирала. Я не знала як мені бути далі. Дуже памʼятаю той вечір, коли я приїхала без попередження та ти мене був радий бачити. Господи, як я чекала того зізнання. Не отримавши його, я пішла до іншої, яку тоді ще не кохала. Що мені робити? Обрати людину, яку я кохала вже декілька років, але від якої я відчувала до себе ненависть чи людину, до якої я почала відчувати щось тепле та це наче було взаємно. За неможливістю обрати перший варіант, я обрала другий. Це настільки абсурдно, що коли мені друга людина запропонувла зустрічатись, я відмовилась. Я відмовилась під приводом, що вона повинна розібратись зі своїми попередніми стосунками. Сама ж я, чорт візьми, чекала ті пару днів на твої слова. За їх відсутності, я обрала остаточно друге. Могла б, напевно, жалкувати про цей вибір — але все ж це досвід.
Поцілувались ми з В. вперше в читалці гуртожиткуще задовго до того, як я прийняла рішення. Я цього не пам'ятаю. Це мені В. розповіли тільки зараз. Я була дуже зла і мене В. хотіли так заспокоїти. Моїми дитячими та підлітковими мріями було саме це, бо поцілунок я розцінювала не як спосіб відволіктись, а саме спосіб показати свою прихильність та дати мені комфорт і безпеку в ситуації, коли я не володію собою. Мені здається я трохи пригадую той вечір за деталями, які мені В. розповіли. Потім В. наді мною жартували через це і я знову злилась, але вже на них. В. тішились. Не знаю чому. Можливо через вибух моєї енергії, можливо, через те, що я виглядала дуже мило, коли злилась, не те що зараз. (Зараз я схожа на фурію, яка приходить, коли ніч опускається ні світ, і готова роздерти тебе повільно, по частинках, по клаптиках, насолоджуючись кожним зойком твоїм, аж допоки твоє тіло не залишиться бездиханним перед місячним сяйвом). Потім, коли ми повертатись зі Львову вдвох, я зізналась, що у стосунках і тому не треба було мене цілувати, бо ж я розуміла, що то все несерйозно. Насправді я тоді цього дуже хотіла, але я не могла чекати поки у В. розтопиться серце до мене. Мені необхідно було жити далі. В той момент у мене накльовувались серйозні стосунки з планами, майбутнім і тд (хоч і без любові з моєї сторони), а отримувати прихильність від людини, яка тут показує, що я їй важлива, а потім доводить черговий раз, що мене ненавидить, я не була готова. Я не була готова краяти собі серце ще більше.
Вдруге це сталося через довгий період часу після того. Ми були дуже пʼяні і це сталось в коридорі гуртожитку не по моїй ініціативі. Я не зрозуміла, що сталось, але якраз цей момент я дуже запамʼятала. Я ще потім перепитувала у нашої спільної подруги, мовляв, що це було з В. Вона відповіла, що вони завжди такі з усіма, коли випʼють. Отримавши таку відповідь, я не придала цьому вчинку значення. Подумаєш, я така як всі. Як ти, В., завжди і кажеш.
Я впритул не хотіла бачити почуттів В. до себе. Я забороняла собі навіть думати про це. Мені ж ця людина робить боляче словами. Мене ж ця людина ненавидить. Натомість, з першого курсу... З першого курсу почались ці почуття до мене аж допоки я не поїхала в Литву. Два з половиною роки болю, страждань, любові, прихильності до мене. Сотні моїх коханців, про яких я В. розповідала все, з усіма деталями. Декілька відносин, більшість з яких були нещасливими, і я розповідала В. про всіх.
Згадала момент, коли моє перше сильне кохання приїхав черговий раз до міста (до речі тоді це був останній раз), та ми пересіклись з В. Я тоді побачила здивування та захоплення (як мені тоді здалось), що така як я може мати такого (хлопця? коханця?). Там же ж не було захоплення. Напевно, там був біль.
Незважаючи на все сказане вище, В. мене любили. Всі вчинки мої, всі гіркі слова мої були прощені (напевно).
Кажуть, що контракти заправляють якоюсь сферою життя. Це була любов. Першою відійшла подруга, яка перестала зі мною потім спілкуватись, але якій я подобалась. Зараз відійшла дівчина з якою ми були 3,5 роки. Контракт закінчується. Та людина все ще поряд. Вона все ще мене підтримує. Вона все ще зі мною. Отже любила найсильніше? Виходить, що так. Напевно, й досі. Ніхто з тих, кого я знаю, не пережив би ті муки, які переживали В. Інші люди б не витерпіли. Ніхто. А В. зміг.
