Гортаю Інстаграм. Бачу сторіс. Комусь подарунки зробили. Напевно класно їм. Перед очима проносяться всі щасливі моменти. Я біжу вже в пʼяту друкарню, шукаючи останні примірники омріяних ними книг.
На дверях дзвенить дзвіночок дзвінко. Але недовго. Відразу я поринула в світ окремого всесвіту. Очі розбігаються від різних обкладинок і впізнаваних назв та імен авторів. Може щось вибрати з професійного розвитку? Згадую, що мій ментор казав про всі професійні книги в моїй області. Казав, що то вода й нічого корисного в них немає. Єдиною корисною для мене книгою буде “Мистецтво війни” Сунь-дзи. Перед її читанням я не розуміла ажіотажу, проте з кожною сторінкою я знаходила стільки прихованих сенсів, що ні одна книга мені цього не запропонує.
Передумала дивитись книги собі. Я ж прийшла не по книгу собі, а їм. Бачу одну, яку вони хотіли. Її ж всюди розкупили. Беру. Надіюсь мені грошей вистачить (я ж прийшла за двома книжками). Запитую у продавчині чи ще є. Запитую неправильно, але вона здогадується та вказує на полицю, де стоїть вона. Одна. Єдина. Беру.
Дивлюсь на цінник. Розумію, що залишків зарплатні не вистачить. Розумію, що треба обмінювати долари зі свої запасної картки. Розумію, що це займе мінімум декілька хвилин. Починаю відволікати продавчиню, щоб затримати час, який треба, аби кошти надішли на карту. Є! Я ще й встигла закладки вибрати (бо не можна дарувати книгу без закладки).
Оплата пройшла! Швидко все забираю та біжу. Мені ж ще на другу роботу. Залітаю в автобус, тримаючи міцно книги як скраб. Вже уявляю які вони будуть щасливі.
