Захотілося подискутувати на тему псевдонімів. І хоча тут вимагається певна доля делікатності, все ж без їдкості не обійтися. (Таки намилять писок!). Одразу, коли починаєш розбиратися, виникає питання – навіщо? Чому людина підписується не власним прізвищем? Не бажає «світитися» (коли стане знаменитістю), – аби не чіплялися на вулиці, можливо… Ну, не важливо, як кажуть, хазяїн – барин. Леся Українка перехопила псевдонім у свого дядька, можливо, з поваги до нього, чи вирішила проявити таким чином патріотичність. Гоголь підписувався «ОООО». Чи то букви, чи то нулі – піди-розберись. Здається, у псевдонімі (як і у назві твору) має бути присутнім предикат, тобто присудок. І не важливо, яка це має бути частина речення. (І не обов’язково це має бути дієслово). Предикат виконує роль присудка, того, що вказує, висвітлює якусь дію чи явище. Предикат у псевдонімі претендує на роль речення, а не назви. Псевдонім несе в собі, якщо можна так сказати, натяк на позицію власника, а предикат в назві твору – на опис, лейтмотив.
Чи може бути «І» реченням? Звісно – ні. Візьміть за псевдо, або назвіть твір, уява зачне змальовувати – кожному своє.
Псевдо має інтригувати, а не змушувати плюватися.
