Графоманська треш-фантастика
“Так, так, так. Тепер усе сходиться.”
Бухгалтер, назвемо його Іван, хоча насправді, його ім’я може бути будь-яким, бо воно взагалі не відбивало його сутність, просто він народився колись в Києві, й мав батьків, які обрали звичайне ім’я. Гаразд, його могли звати будь-як, доки ім’я лишалося звичайним. Ніяких слов’янських Зоредарів чи персонажів фентезі на кшталт Фродо.
Втім, Івана це не врятувало від того, щоб він виріс тим, ким виріс. Так само, як й нормальна робота, “бежева” та стабільна. Бежева? Позбавлена пристрастей, тобто. Схожа на білизну його нареченої, жінки з нефарбованим волоссям. Словом, в його житті все мало бути правильно, й доля готувала Івана до земного щастя.
Або ні? Бо ось він, замість дивитися серіал про таких самих людей, як він сам, зігнувся над столом, на якому скотчем приклеєно розтягнуту мапу міста, й багато фотографій пришпилено кнопками, й якісь цвяшки й червоні нитки – все, як у детективному фільмі!
Й сьогодні в Івана маленьке свято: нарешті він зміг точно прокласти останню нитку, яка вказувала кут нахилу… Довго пояснювати.
– Нарешті, я знаю, де вони зберуться!
Він прокладав маршрут. Перехрещував нитки від різних подій, вираховував напрямки променів, оці всі кути перетину… Звідки дані? Іван не пропускав жодної звістки з кримінальних телеканалів та ресурсів у мережі. Він завів кілька друзів у поліції, хто постачав йому інсайди.
Більше того. Бухгалтер Іван розробив власний метод інтуїтивного аналізу. Його навчив цього перегляд передач про конспірологію, інші світи, НЛО, та головне – рептилоїдів.
О так. Правильний нормальний Іван знав, де знайти їх.
“Ти ж розумієш, доки вони керують нами, ми не будемо вільними”, – раз по раз вмовляв він подумки того чи іншого уявного друга. Ну, друзі були справжні, але суперечки уявні. Тому що в реальному житті всі ці люди закочували очі та намагалися змінити тему. А от в уяві Івана всі вони були згодні. Навіть наречена. Його аргументація була бездоганною. Все складалося одне до одного, зайве відпадало. Динозаври? Ні, він викреслив їх зі схеми, вони не могли жити під Києвом, навіть якщо десь в Південній Америці й лишився осередок у горах. Сканування з допомогою рамок не виявило досить великих печер для того, щоб там жили ящірки. Хіба що каналізація та метро – такі міські легенди були в усіх мегаполісах. Втім, Іван ніколи не спускався у підземелля, щоб перевірити, а дописам діггерів про відсутність такої живини під землею не довіряв.
Але, знову ж таки, в нього був Власний Метод.
Й цей метод зараз вказував точнісінько на якийсь простір між житловими будинками, де знаходилась якась кутаста плямка, яка позначала господарчу споруду. Адреси на ній не було зазначено – карту Іван роздрукував з Гугла. Справді, на всіх інших стояв номер, а на цьому будинку ні.
“Хто б це малював на карті будинок без номера? Дивно”.
Іван відкрив Інтернет та швидко знайшов це місце за номерами сусідніх будинків. Теперь там не було не лише позначки, а й самого контура! Сердце забилося швидше.
“Супутникове фото…” палець тицьнув на екран смартфона.
“Наблизити… це якась руїна. Цілком логічно й зрозуміло!” Він почав відкривати світлини користувачів.
Дитячий садочок. Скоріше за все, тому й не позначений на картах, що це занедбане скопище стін та провалених поверхів вже чекало на знесення. Якщо взагалі воно ще там.
– Коханий, зайчику, ти йдеш? – Лариса кликала. Звісно, її теж могли б звати як завгодно, аби м вона відповідала стереотипу “прагматичної жінки, народженої ще у СРСР”. Іван кивнув у відповідь, не переймаючсь, що наречена не бачить його, ще раз кинув оком на свою мапу розслідування – й обережно поклав на неї кришку, зроблену для того, щоб приховувати своє справжнє покликання. Кришка була родичкою фанерної коробки великої площі, на якій згори було наклеєно іграшкове містечко розміру для залізниці, але без залізниці. Це хобі було в Івана з дитинства, тому майбутня дружина не зважала на те, що її серйозний чоловік іноді таким чином відпочиває від роботи.
– Я впевнена, що чоловікові треба дозволяти час для себе, – сказала Лариса за столом своїй подрузі, незважаючи на те, що Іван сидів поруч та намагався настромити виделкою маринованого огірочка. – Інакше він змарніє, виконуючи свої почесні чоловічі справи.
Подруга, в якої чоловіка, або навіть хлопця не було, закивала. Ще двійко друзів родини, подружжя, в якому він був однокласником Івана, а вона – з іншого міста, перезирнулися, подаючи бровами сигнал “Що ми тут робимо?”
Іван зробив серйозний вигляд, бо якраз перевіряв в голові всі розрахунки, чому саме рептилоїди, а не масони. Масонів він відкидав, бо це була занадто справжня система клубів для багатіїв та нероб, щоб бути таємною організацією. У те, що ложі та ордени початку ХХІ століття, та навіть будь-якого століття, працюють ширмою для інших, таємних організацій, він теж не вірив. Навіщо? Так само можна ховатися під прикриттям, не знаю, супермаркетів. А до того – овочевих ринків. Але Власний Метод Івана не підказував, що це могло бути дійсністю.
– Так, попрацювати руками, коли це не важка й брудна робота, це відволікає від інтелектуального напруження, – авторитетно сказав він.
– Я розумію, як програміст, – сказав другий чоловік за столом, поправляючи окуляри. – Але в мене немає вільного часу після проектів, тому я лише іноді збираю пазли. Металічні такі, знаєш.
Дослідник паранормального кивнув. Він реально торкався свого містечка лише для того, щоб протерти пил та відкрити-закрити кришку над картою, вже майже три роки. А до цього – збирання матеріалів. Вирізки, фото. Безліч чернеток, розрахунків, роздумів під відео на тему, що з цих подій варте уваги, а що ні. Вперше свій метод Іван винайшов ще на третьому курсі. Він тоді готувався до екзамену й йому стало ліньки вчити всі квитки, й він просто почав гортати конспект та методичку, та відмічати галочками, що з цього йому вважалося ймовірним й наскільки. Потім він перевірив – всі питання на іспиті були серед тих небагатьох, які він позначив!
– Як гадаєте, хто переможе на наступних виборах? – питання вибило його із спогадів ненадовго.
– Та яка різниця, до них ще далеко… – Іван знов занурився в себе.
Наступного разу він вже відмічав цифрами від 1 до 10 ймовірність появи білетів на іспитах, й всі питання, які витягував, були від 8 до 10. Звісно, після отримання диплому довелося працювати у звичайному ритмі. Він за допомогою свого методу знайшов роботу, яка б не була важкою та приносила достатньо грошей. Але от біда – в ній геть не було застосування для цього підходу!
– Гарної вам дороги, наберете, що доїхали! – Лариса вже випроваджувала гостей з їх багатокімнатної квартири. Іван знав, що зараз потягне в ліжко задля чверті години розрядки, а потім йому захочеться спати. А сьогодні він би склав в голові всі ці рептилоїдні загадки…
– Як вечір пролетів, – промимрив він. – Слухай, можна, ми поговоримо про рептилоїдів?
– Ти знову за своє? – наречена змінилася в обличчі. – Я вже більше року про це не чула, я гадала, це жарт такий. Господи, ти коли при Марині те сказав, я думала, я повішуся!
– Розумієш, здається, цього разу я їх знайшов.
Лариса заплакала. Вона щось казала, багато слів, голос її став тонким та нерозбірливим через бурхливі ридання. Це тривало більше подружніх п’ятнадцяти хвилин, але головні слова були дуже короткими:
– Я йду від тебе. Не можу бути з людиною, яка всерйоз в таке вірить.
В цю мить Іван дуже хотів би, щоб його Власний Метод допоміг розібратися, які слова сказати, й що зробити – але відеороліків, під які можна було б думати за три хвилини про те, як заспокоїти потенційну дружину, він не знав. Або їх взагалі не існувало в природі. Тому Іван почав бубоніти щось про те, що він відмовиться, але якось так непевно. Й Лариса, в якої теж був власний метод, назвемо його, жіночий, бо вважається, що таким користуються саме жінки й лише вони, відчула, що він насправді підсвідомо обирає рептилоїдів. Тому вона витерла сльози, смачна вечеря стала тягарем у шлунку замість насолоди, якою була ще півгодини тому, й викликала таксі.
Самотній лисуватий чоловік глибоко за тридцять допоміг своїй колишній нареченій знести деякі речі, скинуті нашвидкуруч в простирадло із спільного комплекта, в сподіванні, що вона ще передумає, коли приїде за наступною партією. Й взагалі, так не буває в житті драматично, правда ж? Вони обоє – дорослі практичні люди.
– Я… я покінчу з цим, Ларисо! Правда! – кричав він їй, коли вона зачиняла дверцята машини.
Й таки так, Іван сповнився рішучості покінчити з “цим”. Він вже давно був готовий: розробив купу зброї проти рептилоїдів, та придбав два револьвери, бо вони продовжують стрільбу після осічки. Або тому, що ними користуються усі герої містичного бойовика, типу ван Хелсінга чи як його там? Друг відлив для Івана спеціальні кулі із мідним покриттям, бо мідь згідно досліджень мисливця на рептилоїдів мала особливо нищівний ефект для їх біології ящірок. Він був готовий, та не знав, як наважитися. Попри те, що хотів би подарувати Ларисі на весілля світ без рептилоїдів. Принаймні одне місто без них. Як про нього казав поет, лігво зміїв чи якось так. Скільки легенд точилося про зміїну природу Києва! Тут богатир те, тут селянський син се, тут вали, тут річка. Проблема в тому, що казки та легенди змальовували рептилоїдів як драконів, великих, як динозаври. А це не відповідало дійсності, як вже зазначалося.
“Рептилоїди мусять бути нормального зросту, бо вони ховаються поміж людей. Носять маски з людської шкіри, або спеціального пластику, схожого на неї.” Іван згадав, як переглядав, перемотуючи, різні відео, як російськомовні, так й англомовні, доки вони не складалися з клаптиків в голові в цілісну картину. Зайві фрази відпадали, й формувався готовий текст із тривожними інтонаціями, який миттєво сплавлявся у цілісний в голові Івана його власними словами.
“Вони вхожі до урядів, вони мають агентів будь-де. Добре, що я розумію, якою має бути їх фактура шкіри, тому я обирав Ларису довго з-поміж багатьох жінок… щонайменше три з яких були якщо не агентками рептилоїдів, то схильними до їх впливу”.
Іван здригнувся, згадуючи те побачення у кафе, коли він торкнувся руки дівчини, та відчув під шкірою луску. Як нишком переглядав свої детекторні картки, зроблені шляхом наклеювання газетних вирізок на гральні карти. Й раптом… три карти “клацнули”: на мить проглянули зміїні очі, пазурі та подвійний язик. Це була частина Власного Метод.Треба пояснити, як це працює? Дивишся на карту із якимось поняттям, наприклад, очі ящірки – потім на людину. Якщо це рептилоїд – проглядає. Ну, в Івана так працює. В звичайних людей, звісно, ні.
Отже, було собі просто побачення, а тут – раз, два, три співпадіння. Він потім півроку не знав, чи за ним не стежать. Але за ці півроку зібрав рептиль-радар із старих радіодеталей та електромагнітної рамки. Це була лише перша штукенція з багатьох його майбутніх винаходів для сканування міста на предмет слідів самі розумієте кого. Завдяки моделі рептиль-радару, замаскованої під вентилятор, Іван точно знав, що в радіусі трьох кілометрів від житла ніколи за три роки не пробіг жоден лускатий ворог. Навіть у підземних ходах.
Втім, просканувати ціле місто він би не зміг, навіть якщо б йому дозволили підключити електростанцію до телевежі й побудувати рамку там. Довелося піти на ризик та прийняти як даність, що декілька просканованих каналізацій та печер відповідають великій дійсності, що в них не живуть ніякі дракони.
А з однієї роботи так довелося звільнитися! Тому що було очевидно ясно, що головбух рептилоїдка. Із її важкою косметикою на зморшкуватій шкірі, занадто червоними губами та гніздом зачіски лілового кольору, вона пройшла перевірку одразу десятьма картками, складаючися в небезпечний підвид – як Іван потім зрозумів за своєю класифікацією, яку розробив вже згодом.
– Так, так, так, то була Отруйножовчна Жабоголовка, – кивав він сам собі, роздивляючись на самоті мапу міста. Все сходилося точно.
Але тут, певне, читачі зажадають пояснень, що ж саме сходилося? Й чому точно? Поглянемо на цю карту, дуже детальну карту центра Києва. Починалося все із звичайної карти, яку Іван поділив за допомогою лінійки на чверті, рівно по сторонах світу, через Майдан. Цей прийом він вичитав у тамплієрів, бо вони ще не встигли стати масонами, й хоч якесь відношення мали до рептилоїдів, бо нібито билися з драконами. Можливо, то були не тамплієри, але десь колись на одному дуже закритому форумі, якого більше немає, Іван прочитав саме так. А потім ще були передачі по ТБ, яких більше не знайти ніде. Ви ж розумієте, чому. Бо джерела правди прикривають.
Іван витер чоло до самої маківки. Згадувалася напружена робота. Усі чотири чверті показували наявність рептилоїдів тоді, п’ять років тому, коли він у вільний від роботи час почав розширювати сканування. Він збирав випадки з газет, проглядав їх разом із колекцією детекторних кліпів (потужніша стаціонарна версія детекторних карток), викладав на чверті, щоб зрозуміти, де знаходиться серце операцій зміїв. Але всі випадки були розкидані по карті, жодне скупчення не показувало особливого сектора, де б все відбувалося якось, ну, значуще. Тоді він почав робити перші компаси діяльності рептилоїдів та прогнозувати ймовірні випадки. За рік таких набралося достатньо, щоб побачити, що пристрої діють. Приблизний рід злочину та вид впливу цих іншопланетян… хоча стоп, не треба зайвих теорій змови. Цілком можливо, що рептилоїди були корінним населенням Землі, давнішим за людей на мільони років!
Отже, компаси довели, що система чвертей не діє. Тому що основна діяльність рухалась від центра міста та до центра. Тому Іван роздрукував найактуальнішу мапу з інтернета, обмеживши її приблизно половиною габаритів міста в усіх напрямках. Не одразу він збагнув, що треба було шукати зігзаги чи спіралі – першою ідеєю було розбити центр на сітку. Але сітка не давала скупчення. Ще рік пішов на те, щоб вирахувати динаміку втручань. Він навіть знайшов одну вулицю, що дала якісний малюнок “обходу” агентами рептилоїдів. Та десь мало бути місце їх зібрань. Деталі, знайдені на місцях злочинів та деяких інших подій, вказували на те, що справжні, головні рептилоїди, не могли без ритуалів. Поступово Власний Метод дав дослідникові навіть порядок цих ритуалів, як він сподівався, дуже близький до справжнього, не більше 5% похибки! Й порядок вказував на якесь місце зібрань, що мало переноситися кожні три місяці кудись. На щастя, випадковості рептилоїди не любили, й всі місця складалися в якусь систему, залежну від виконаних операцій. Так, співставивши сліди кількарічної давнини в секторах А1, Б2, В7, Г5 та інших, Іван триангулював перше місце зібрань. Ним виявилася актова зала школи №… Вже немає значення, якої. Іван побував там, як представник з оренди вигаданої фірми, та нишком просканував приміщення приладами та картками. Рамка й компас показали сильну присутність, але не живу, а залишкову. Картки виявили директорку як псевдо-рептилоїда другого порядку, грубо кажучи, напівкровку. Якби за спиною в Івана стояла потужна організація, як “Люди в чорному”, він би її допитав на місці.
– Довелося бути обережним, – вкотре заспокоїв він себе, – бо хтозна, скільки їх там було, це ж не деактивована база! Бідні діти… скоріше за все, їх готовлять на поживу чи розмноження із володарями лускатими, коли виростуть.
Він знову витер чоло. Згадка про те, що таємні організації щохвилини роблять щось страшне з людьми, особливо, із маленькими, доки він їх не викрив, кидала його в холодний піт щоразу. По спині вже текли струмки. Іван відліпив від неї сорочку.
– Ларисо, наші діти житимуть в безпечному світі, я обіцяю!
Не дарма все це чекання й вистежування. Іван збирався знищити головну раду рептилоїдів міста Києва, так, щоб вони й не зрозуміли, що їх вдарило.
Центр Міста Кия клубочився машинами, спека плавила асфальт. Іван бачив, як від нього піднімаються невеличкі “змії” гарячого повітря. Значить, він все ближче. Йти було важко, бо спину відтягував наплічник із анти-рептилоїдним знаряддям, подібним до генераторів енергії “Мисливців за привидами”. У багатьох кишенях жилетки Вассермана були розпихані різноманітні детектори та електромагнітні гранати. Роки пішли на їх створення. Вивчення наукової інформації на YouTube, читання авторитетних радянських та російських друкованих джерел, архіви КДБ, ксерокси яких продавали з-під поли на Петрівці.
Він дістав коробочку та увімкнув живлення. Рептиль-радар ближнього радіусу дії показував напрям. Захоплений знахідкою, Іван побіг на червоне та мало не втрапив під автівку! Не відповідаючи на матюки з відкритого лівого віконця, пірнув в арку в будинку та…
– Ось він, – перед мисливцем на рептилоїдів була напів зруйнована споруда дитячого садочку. Від серця відлягло: Іван гадав, що садочок має бути діючим. Повільно він обійшов будинок, споглядаючи то стрілку прилада, то стіни на предмет входа. Двері – замкнені. О! Пролом в стіні. Обвалився поверх. Дряпаючись по цеглі та бетону, з якого стирчала іржава арматура, Іван дістався нутрощів бази рептилоїдів. Настав час вдягнути навушники та увімкнути сферичний радар!
… Обережно ступаючи по мілких уламках штукатурки та цегли, він просувався кімнатами. Дверей не було. Проходи зяяли наче рани. Життєрадісні малюнки із мишенятами та зайченятами облупилися та нагадували поховальні фрески Фінікії. Нескінченний лабіринт уривався глухими кутами там, де стрілка невблаганно показувала вперед! Мисливець здогадався увімкнути вертикальний азимут – донизу, так!
Збігаючи пощербленими сходами, він вже тримав високочастотну гармату напоготові. В іншу руку треба було б взяти ще гранату, але там був рептиль-радар. Знову коридори та лабіринти, довелося вдягнути коштовний прилад нічного бачення, щоб не видавати себе ліхтариком.
– Що це? Новенькі бронедвері?
Дійсно, в глибині підвалу дитсадочка, який багато років розпадався на частини, сяяла сталь приладдя для закриття пройомів із можливістю тимчасового відкриття (двері). Ручок чи замків не було видно. Але прилади показували: туди. У вухах пішли слабкі сигнали наявності рептилоїдів на відстані 5 м. 4.9… 4.8… Хтось наближався!
Іван відступив під сходи та зачаївся, дістав електромагнітну гармату. В принципі, можна було б спробувати її прикласти до дверей, та нейтралізувати ворога – але як вони відкриються тоді? 4 м… 3.8… 3.6… Не жахливо, але й не добре. Не поспішати. Він боровся із спокусою увімкнути контурний сканер, щоб визначити тип супротивника. Що, як це Відроджений Динозавропод?
2.5… Тримати зброю, підготувати гранату! 1.8… один метр. Як неквапно йде до виходу. Може, це вартовий на чатах? Й зараз піде назад? Пошуміти? Ні! Себе не видавати.
Двері скреготнули. Сигнали виїдали мозок. Іван не міг поворухнутися від жаху побаченого, але великий палець лівої перемкнув гранату, а вказівний правої натиснув на гачок опромінювача!
– За Землю! – крик його поглинув стукіт гранати, що полетіла на підлогу просто під кінцівки цілі…
– А це в нас окрема палата, до неї більше нікого не оформлювали. Особливий випадок. Переможець рептилоїдів. Знайшли його в парку Шевченка, де він сміявся та розповідав всім, що здолав таємний уряд, прихований в підвалі старого дитячого садочка неподалік, але за новими дверима.
– Який уряд? Сіоністський?
– Ще краще! Розумних динозаврів чи драконів! Розкопав лігво змієве.
– Дуже цікаво. Яка в нього температура?
– Як ви доречно спитали! 38,5.
– Лихоманить… Дійсно, не треба нікого більше в цю палату, – сказав лікар, пильно споглядаючи хворого через віконце. – Не перший такий випадок в моїй практиці тут, в Павлівці. Та взагалі. Цікаво буде послухати про його саморобне устаткування. Дізнатися про досліди. Сумна постать, але ми з цього створимо повноцінну персону.
Він відірвав погляд від Івана, кліпнув та пішов повільно коридором.
