Їхавши на роботу, я думав лише про неї.
Про її тіло — не ідеальне, а живе, тепле, небезпечно справжнє. Про губи, які ніби завжди щось приховують. Про довге світле волосся, що спадало на плечі так недбало, наче вона й не підозрювала, яку владу має над чужими думками.
Я стискав кермо сильніше, ніж потрібно.
Мене це дратувало. І водночас… затягувало.
Дзвінок телефону різко розірвав цей стан. Реальність увірвалася без стуку.
Я тихо вилаявся, ковзнувши поглядом по екрану.
Начальник.
— Алло, я слухаю, — голос прозвучав рівно, майже байдуже.
— Джордж, ти де? У нас ще одне зникнення. Чоловік, років тридцять. Дзвонила сестра — каже, вже місяць не виходить на зв’язок.
Пауза.
Коротка. Але достатня, щоб всередині щось неприємно стиснулося.
Сука… — подумав я, навіть не про справу.
— За кілька хвилин буду.
Я скинув виклик і на мить заплющив очі. Її образ знову сплив переді мною — надто яскравий, надто близький. Наче вона сиділа поруч. Наче могла відчути, про що я думаю.
Я різко натиснув на газ.
****
У відділку повітря було важке — просочене потом, кавою і чужими проблемами.
Вона чекала мене біля постового.
Жінка років сорока п’яти. Повна, з почервонілим обличчям і розмитим макіяжем. Вона говорила швидко, захлинаючись словами, ніби боялася, що якщо зупиниться — розсиплеться остаточно.
— …я вже не знаю, що робити… він ніколи… ніколи так не зникав…
Сем, молодий патрульний, помітив мене першим. Його плечі помітно розслабилися.
— Мем, це детектив Джордж. Він займеться справою вашого брата.
Вона обернулася. Її очі — вологі, розгублені — вп’ялися в мене так, ніби я був останнім шансом.
І водночас… абсолютно чужим.
Вона різко підійшла ближче й схопила мене за руку.
Її пальці були гарячі. Надто гарячі.
— Він… — її голос зламався. — Він ніколи… не зникав так…
Слова тонули в риданнях. Я не міг розібрати половини з них.
Але мені й не потрібно було.
Я дивився на неї — і думав зовсім про інше.
Про те, як тонка межа між страхом і бажанням.
Як легко люди розкриваються, коли їм боляче.
І як небезпечно це — помічати такі речі.
Я обережно звільнив руку з її хватки.
— Заспокойтесь, — тихо сказав я, дивлячись їй прямо в очі. — І почніть спочатку.
Мій голос був м’яким. Майже турботливим.
Я вмів таким бути.
Особливо тоді, коли це було потрібно.
****
Зайшовши в тісну кімнату для допитів, я зачинив двері повільніше, ніж зазвичай. Тут було тихіше. Наче самі стіни вміли слухати — і мовчати.
Жінка сіла навпроти, стискаючи в руках серветку, яка давно втратила форму. Її голос тремтів, але слова поступово складалися в чітку картину.
Її брат.
Наркоман у минулому. Реабілітація. Самотність. Зламана психіка, що навчилася маскуватися під нормальність. Дружина пішла п’ять місяців тому — не витримала. Він був жорстоким. Занадто.
Вони ще спілкувалися. Інколи.
Поки два місяці тому він не заговорив про неї.
Молоденька.
Гарненька.
“Така, що зробить усе, що я захочу…”
Жінка запнулася на цих словах, ніби сама відчула, наскільки вони звучать бридко. Я ж — ні. Я чув у них щось інше. Щось знайоме.
— Він не описував її детальніше? — спитав я тихо.
Вона похитала головою.
— Ні… тільки що вона… особлива.
Особлива.
Я ледве помітно посміхнувся.
Після цього — тиша.
Телефон поза зоною. Повідомлення без відповіді. Людина, що ніби розчинилася.
Двадцята.
Я відкинувся на спинку стільця, повільно прокручуючи в голові знайомий шаблон.
Двадцять чоловіків.
І всюди — вона. Та сама тінь у різних обличчях. Молода, приваблива… і невловима.
Занадто ідеальна, щоб бути випадковістю.
Мої думки розсік різкий звук сповіщення.
Я глянув на телефон.
Сара.
— Як щодо того, щоб завтра випити кави в обід? Звичайно, за мій рахунок. Я заборгувала.
Моє серце вдарило трохи сильніше, ніж потрібно.
Кімната ніби стала тіснішою.
Я провів язиком по губах, затримавши погляд на екрані довше, ніж варто було.
У думках я вже був поруч із нею.
Занадто близько.
Мої руки ковзали по її плечах — повільно, відчуваючи кожен рух, кожне напруження під шкірою. Її спина вигиналася назустріч, ніби сама просила продовження. У цьому було щось небезпечне… майже гіпнотичне.
Я уявляв, як вона дихає. Як затримує подих. Як довіряє.
І саме це збуджувало найбільше.
Контроль.
Мої пальці піднялися вище — до шиї. Легкий дотик. Ледь відчутний тиск. І вона практично не дихає.
Межа.
Тонка, як лезо.
Я різко вдихнув і моргнув, повертаючись у реальність. Екран телефону згас у моїй руці.
Жінка навпроти все ще плакала.
Світ все ще був таким самим.
Але всередині мене… щось уже змінилося.
І я починав підозрювати, що справа не лише в зникненнях.
