Слова застрягли в горлі, наче хтось стискав його зсередини холодними пальцями. Це було неможливо. Моя двадцять перша жертва… сиділа навпроти й дивилася прямо в очі, спокійно, уважно — і питала моє ім’я.
Я змусила себе вдихнути.
— Сара, — голос вийшов тихішим, ніж я хотіла. — Мене звати Сара.
Його погляд затримався на мені трохи довше, ніж це було доречно. Я відчула, як по шкірі повільно ковзає невидиме тепло — не страх, ні… щось інше. Небезпечне.
Я розслабила плечі, змусила себе посміхнутися — легко, невимушено. Роль. Завжди роль. Він ставив питання, занадто багато питань. Про мене. Про життя. Про звички. Наче складав пазл.
І раптом — холод.
Серце стиснулося так різко, що на мить стало важко дихати.
Поліцейський.
Він шукає моїх жертв.
Я ледве стримала сміх, що народився десь глибоко всередині. Яка іронія. Яка витончена, майже естетична насмішка долі. Невже вищі сили вирішили погратися зі мною?
Добре.
Я теж вмію грати.
Я вже вирішила, що це треба закінчити. Швидко. Чисто. Як завжди.
Але Джордж… запропонував підвезти.
Відмовитись було б помилкою. Занадто різко. Занадто підозріло.
Дорога до моргу тягнулася в’язкою тишею. Я дивилася вперед, але відчувала його погляд — ковзкий, уважний, майже відчутний фізично. Він не просто дивився. Він вивчав. І водночас… хотів.
Цей погляд я знала.
Голодний. Той самий, що був у всіх інших.
Моє тіло напружилося, але я не відсахнулася. Навпаки — дозволила цьому напруженню залишитися між нами, тонкою, майже невидимою ниткою.
Коли машина зупинилася, я вийшла швидко. Занадто швидко. Ноги зрадницьки тремтіли, але я не озирнулась одразу.
Даремно.
Двері машини відчинилися.
Чорт.
— Твій номер?
Усмішка. Спокійна. Впевнена.
Я повернулась, дозволивши собі коротку паузу — рівно настільки, щоб це виглядало природно. Потім усміхнулась у відповідь.
— Добре.
Я продиктувала номер.
Треба бути обережнішою.
Всередині моргу було тихо. Абсолютно. Майже заспокійливо.
Я тихо всміхнулася сама до себе.
Звісно.
Я ж тут працюю.
Сьогодні не було розтинів. Лише папери. Сухі висновки. Холодні формулювання, за якими ховається смерть.
Я писала автоматично, але думки рвалися в різні боки.
Як він мене знайшов?
Це не могло бути випадковістю.
Чи міг він бачити мене раніше? Коли я спостерігала? Коли слідкувала? Чи це… пастка?
Сценарій, у якому я — не мисливець.
Я завмерла.
Ні.
Неможливо.
Єдине, що я знала напевно — він має померти. І якнайшвидше.
Я взяла телефон. Його ім’я вже виглядало занадто знайомим.
Джордж.
Пальці на мить завмерли над екраном, а потім я написала:
«Привіт. Це Сара. Як щодо кави завтра? Я пригощаю».
Натиснула «надіслати».
І в ту ж мить у голові вже вибудовувався план. Чіткий. Вивірений. До дрібниць.
Як прибрати його.
Назавжди.
Хвилини тягнулися болісно повільно.
П’ять.
Десять.
Тридцять.
Я почала відчувати, як напруга накопичується під шкірою, як струм.
Сорок п’ять.
Година.
Телефон мовчав.
Я вже майже повірила, що помилилася.
І раптом — вібрація.
Повідомлення.
Я відкрила його одразу.
«Привіт. Не очікував. Так, звісно. Давай завтра о дванадцятій, на тому самому місці. Чекаю з нетерпінням».
Я повільно усміхнулась.
Дуже повільно.
Гра почалась
