Розділ 7

Розділ 7

Лис

Я побачив її виснажену статуру, очі, що вдивлялися в порожнечу. Сітку тонких зморшок, кутики опущених губ. Час для неї був повільним, незмінним. Кружляв навколо спогадів минулого. І я поринув у минуле, яке так довго намагався приховати в собі.

— Раві, маленька, тримайся. Зроблю все, що скажеш, тільки залишся зі мною.

Я цілував її гарячі, сухі губи, обіймаючи худе тіло із зіяючою раною на животі. Ні, тільки не вона! Чуєш, Вовчий Бог, тільки не вона! Я зроблю все, що завгодно, аби вона жила. Якщо забажаєш, стану твоїм рабом, покину зграю, буду вовком-одинаком. А хочеш — віддам своє життя, свою силу? Благаю, тільки врятуй її.

З неба пролунав громовий голос :» - Як ти посмів, нікчемний вовку, вступати зі мною в торги. Твоє життя не коштує й однієї поли з мого плаща. Ти нікчемне творіння, яке гадає, що контролює своє життя. Та ти й гадки не маєш, про те що буде з тобою далі. Яка доля спіткає тебе?»

Сльози градом стікали по моєму обличчю:

— Мені нічого не потрібно, якщо поруч не буде її. Ні слави, ні багатства, ні навіть життя.

— Певен? Її доля не пов'язана з твоєю. Ні в одному з твоїх життів. Твоя справжня Єдина серед людей. Якщо врятуєш цю дівчину зараз — будеш одинаком у всіх своїх життях.

— Байдуже. Нехай так. Тільки збережи їй життя.

—Бовдур. Хіба твоє життя – іграшка? Я ще не бачив настільки схибленого на потязі вовка.

— Вона для мене більше ніж Єдина, більше ніж кохання. Вона сенс мого життя. Без неї я буду пустою оболонкою.

— Тоді так і вирішимо. Якщо хочеш врятувати її, віддай мені свого вовка. У вас з нею повинен бути один палач. Лише в такому випадку я зможу їй допомогти. У тебе є три дні.

— Та ж хіба вона зможе чекати? З такою раною.

Вовчий Бог простяг свій посох у бік Раві, зелено-руде полум'я потекло з небес на землю, затягуючи криваву рану на животі Раві. Її губи ставали рожевішими, а бліду шкіру почав вкривати тонкий шар рум'янцю.

Коли рана загоїлася, знову пролунав громовий голос Вовчого Бога:

— А тепер твоя черга, Торо. Даю тобі три дні, щоб повернути те, що ти взяв. Ще… Віднеси її до людей. Тільки там вона зможе вижити. Тут на неї чекає нова смерть.

— Невже я ніколи не побачу її?

— Дев'ять років… Вона має провести серед людей.

— А потім?

— Потім, вона зможе повернутися. Запам'ятай назавжди, вовчисько: Вона ніколи в світі й навіть в інших перевтіленнях не стане твоєю Єдиною.

— Мені байдуже… Лише нехай живе.

— Що ж, справа завершена. Даю тобі три дні….

Сльози щастя застилали мені очі, язик відмовлявся вимовляти хоч слово. А звір всередині жалібно скиглив, розриваючи серце навпіл. Лише одна думка майоріла в голові. Нехай живе. Нехай виживе за будь-яку ціну.

Раптом почувся її слабкий, неживий голос:

— Торо, пробач…

— Не розмовляй! Тобі не можна.

— Пробач, що відмовила тобі ..

— Не треба. Твій жаль принижує мене до таргана…

Виснажена, вона ще зовсім не розуміла, що відбувається.

Я поцілував її в губи, загорнув у свій плащ і поніс. Вона обійняла мене за шию й заснула в мене на руках.

Якщо ми не зустрінемося знову. Така воля Бога.

Єдина людина, яка могла мені допомогти її врятувати, як на зло, була моєю колишньою дівчиною…

Її слабкий голос витягнув мене зі спогадів.

— Привіт, Торо,— вона ледве усміхнулася, як людина, поглинена смутком.

— Привіт, маленька, як справи?

— Які в мене справи? Спустошена, самотня жінка. Тільки й роблю, що їм, сплю та працюю. Так хочу побачити дітей… Серце крається, коли думаю, як той негідник вчинив з Боро. Як вона?

— Тут… Дізналася, що ти жива.. Рветься побачити…

— Я так завинила перед нею та Сіреньким.

— Не твоя провина, маленька, що мій брат вирішив знищити тебе…

Раві зітхнула:

— Це все у минулому, Торо! Як прийде його час, відповість перед Вовчим Богом за все!

— Довго, прийдеться чекати. Хто ж винен маленька, що ти не вмієш вибирати. Взяла й вибрала не того брата.

Вона тихенько розсміялася, й мені на душі стало спокійніше. Я все ще тягнувся до неї. Але це скоріше були відлуння минулого. Я відчув полегшення побачивши її. Почуття згасли. Так, вона назавжди залишиться матір’ю моїх племінників, але вже не коханою жінкою.

— Мені теж… Але ж вовчицею керує потяг. Нічого не вдієш. Ти мені лише друг.

— Пробач, маленька, що не захистив вас.

Раві обійняла мене й поцілувала у щоку тихо промовивши: « Ти єдиний, хто залишився поруч, Торо. Дякую тобі. За все. Але тепер прийшов мій час вийти з тіні. Час помстися.»

— Сумуєш за своєю вовчицею?

— Як і всі ми? Ти мабуть теж…

— Ні. Після того як ти вибрала не мене, без вовка у середині навіть легше…

— Ти ж знаєш, як я до тебе ставлюсь. Ти моя рідна душа. Але ж кохання не обирають. Це як ураган накриває з головою.

— Я пожартував…

Раптом я відчув запаморочення, нудоту, ледь втримавшись за спинку стільця, присів Перед очима, як в калейдоскопі, пропливали образи Боро, тих двох скажених, які були в барі. Та ще один невідомий скажений. Небезпечний. Дикий. Й Раві, яка стоїть перед ним на колінах .

— Що з тобою, Торо? Видіння?

— Та якісь дурниці на думку приходять… Не зважай, Раві.

Вона пішла додому, а я мовчки дивився їй услід. Ця жінка колись була моїм усесвітом, моїм життям. Але тепер усе втрачено. Смуток і полегшення охопили моє серце. Та кохання вже пішло. Покинуло мене назавжди…

***

Даніель стояв біля вікна, замислившись і перебираючи в руках чотки. Ніколи не розумів його тяжіння до людської віри. Втративши свого вовка — позбувся й вовчої віри. Мені невідомо, як саме він став тазалнасом. Ненавиджу копирсатися в чужих проблемах. Тут би свої вирішити… Він прийшов у той період, коли я втратив усе, що мав…

Моє життя було сповнене розчарувань і суцільної самотності.

Через це я дуже страждав, безпробудно пив і ходив по клубах у пошуках проблем на свою дупу.

Він причепився до мене у Вовчому барі.

— Вам більше не треба пити. Досить.

— Та хто ти такий, малий? Чого ти від мене хочеш?

— Я бачу ваше майбутнє… Якщо не зупинитеся — помрете.

— Я й без тебе знаю своє майбутнє… Якщо хочеш випити, сідай, наллю.

— Мені п’ятнадцять.

— То й що?

— Хочеш мені щось сказати – сідай! Ні. Забирайся звідси.

— Вас не лякає те, що я неповнолітній?

— Хіба діти не хочуть подорослішати. Ось, я даю тобі таку можливість. Випий.

Я поставив перед ним келих настоянки з вовчої ягоди.

Він відсунув келих.

— Щоб подорослішати не обов’язково ставати п‘яницею.

— Що батьки насварять?

— Хто б знав де їх носить, тих батьків. Спочатку їх треба знайти, щоб вони мене засварили.

— Де ж ти живеш?

— Жив у сиротинці, поки був малий. Тепер… Де прийдеться…

— Ходімо до мене, малий, дітям у такий час потрібно спати.

— Ти точно дорослий?

— Хіба не видно?

— Дорослі не тягнуть абикого додому.

— Ти не абихто, ти безхатько. Чому б не допомогти дитині, яка опинилася у скрутному становищі?

— А раптом я отрую тебе.

— Ти пам’ятаєш, що я тазалнас. Я не відчуваю від тебе небезпеки…

— Усе одно…

— Слухай, малий. Я втомився базікати. Хочеш поспати на м’якій постелі, йди за мною. Не хочеш — залишайся тут.

— Як можна бути таким довірливим дурнем?

— Е.. тебе хто навчив ображати дорослих.

— Ти сам… Поводишся гірше за дітей.

— Я втратив родину…

— В мене її ніколи не було …

— Кохану…

— Сподіваюся, Бог позбавить мене такого кохання…

— Втратив себе … Подивись який я страшний, а раніше був красунчиком.

— Пластичний хірург творить дива…

— Е… малий, а ти мені подобаєшся. Гострий на язик, впертий, як я в дитинстві. Цікаво, чи не міг би я бути твоїм батьком?

— Хтозна. Ніколи його не бачив… Але точно він був гарніший.

— Не думаю… Ходімо зі мною — краще живи в мене, ніж поневірятися й чіплятися до незнайомих чоловіків.

— Ти мені теж не знайомий.

— Мабуть, достатньо знайомий, якщо ти розмовляєш зі мною на „ти“. Я називаю себе Лис відтоді, як став тазалнасом. Не хочу більше згадувати минуле.

— Даніель, - відповів малий.

— Ходімо, — я потягнув його за собою…

З того часу він і живе зі мною.

Даніель обернувся й спитав:

— Знову та жінка?

— Та що ти знаєш, маля?

— Мені вже не п’ятнадцять. Я вже достатньо розумію.

— Та хіба ж ти кохав?

Даніель знітився.

— Ні.

— Тоді ти не зможеш зрозуміти. Облишимо цю тему.

— Знайди вже собі дівчину.

— Тільки після тебе. Все ж вона тобі потрібніша, ані мені, старому тазалнасу.