Антиутопія стала одним з найвизначніших жанрів художньої літератури 20-го століття та суттєво вплинула на розвиток політичної й філософської думки людей щодо майбутнього. Вона, в будь-якій своїй формі, від екологічної та технічної до політичної, не тільки не втратила популярності, а й у певних співвідношеннях лише стала актуальнішою. Безумовно широкому загалу так чи інакше відомі назви таких праць як “1984” та “Колгосп тварин” Джорджа Оруела, “Який чудесний світ новий!” Олдоса Гакслі, чия назва стала крилатою, “Машина часу” Герберта Веллса, “451 градус за Фаренгейтом” Рея Бредбері, “Механічний апельсин” Ентоні Берджеса, “Колиска для кішки” Курта Воннегута, “Ми” Євгена Замятіна. Але що люди знають про ці книги окрім назви? Що ховає за собою жанр антиутопії, як він розвивався? Відповіді на ці питання я пропоную дізнатись.
Фактично окремі ознаки антиутопії у різних політичних та філософських творах з’являються ще у класичній Греції де одразу кілька помітних авторів, серед яких Аристофан, висміювали систему афінської демократії що приблизно тоді ж знаходилася на піку свого розвитку й задавала філософські й політичні тенденції для більшості Еллади. Наважусь висловити думку що у той час критика афінської демократії як політичної системи навряд мала сенс, й не могла бути підкріплена серйозною аргументацією, адже це був один з найефективніших варіантів керування державою у порівнянні з абсолютними монархіями того часу, але важливо також наголосити що афінська демократія не має нічого спільного з сучасною демократичною системою з практично 100% виборчим правом. Мабуть не в останню чергу через це такі ідеї, що в першу чергу виявляли у вигляді комедії, не отримали суттєвої популярності у Греції того часу. Цей елемент розповіді пізніше дасть можливість повністю осягнути суть антиутопії як ідеї та явища у культурі й мистецтві.
Отже, ми розібрали перші зародки ідей антиутопії, але коли власне, антиутопія з’явилась як жанр та хто її започаткував? Щоб відповісти на ці питання нам необхідно звернутись до імен таких видатних людей свого часу як Джеремі Бентам та Томас Мальтус. Перший у цьому контексті важливий як засновник ідеї утилітаризму про максимально прагматичний погляд на речі та людей, другий став відомий завдяки теорії Мальтуса розробленій у 1798 році, у ній говорилось що через швидкий технологічний прогрес надалі населення Землі буде зростати у геометричній(1-2-4-8), а їжа та ресурси для підтримання цього населення лише у арифметичній(1-2-3-4), що неминуче призведе до голоду, війн, хвороб, та інших катастроф. Загалом ці ідеї суттєво випередили свій час, наприкінці 18-го століття, коли власне і виникла ця теорія, населення планети навіть не перейшло межу у мільярд, й складало близько 950-960 мільйонів осіб за різними оцінками, темпи зросту цього населення були низькими через все ще високий рівень дитячої смертності який Європа та США повністю зможуть подолати лише у першій половині XX-го століття, а також низький розвиток медицини. Томас Мальтус помре у 1834 році, і не зустріне у повній мірі індустріальної революції та технологічного прориву другої половини XIX-початку XX століття через який населення землі почне зростати у безпрецедентних для того часу розмірах.
Бентам, Мальтус та багато інших видатних науковців й філософів того часу лише заклали підґрунтя для виникнення антиутопії як жанру, але повноцінне її оформлення у напрям в літературі припало лише на початок XX-го століття. До цього також призвела певна революція у політичній та філософській думці XIX-го століття:Карл Маркс, Чарльз Дарвін, Фрідріх Ніцше, всі вони так чи інакше призвели до посилення секуляризації білої цивілізації, питання сенсу життя без Бога, що завжди надавав цей сенс, було одним з найважливіших у той час. Основними питаннями які багато у чому впливали на розвиток художньої літератури загалом та антиутопії зокрема наприкінці XIX-початку XX століття стали такі положення:питання соціал-дарвінізму що виникло у зв’язку з індустріальною революцією та стрімким збільшенням населення(більшість якого все ще залишалася бідною й належала до нижчих соціальних прошарків), євгеніка яка тоді ще мала статус серйозної й повноцінної науки та врешті можливість соціалістичної революції яка довгий час висіла у повітрі.
Головним відгалуженням антиутопії як напряму стала саме політична антиутопія, однією з перших праць політичної антиутопії стала “Ми” Євгена Замятіна, Замятін що був близький до есерів писав у своєму романі про майбутнє тотального контролю над людиною та її життям, він підіймав питання штучного задоволення, а також релігії, що як ми вже зрозуміли, у той час було чутливим питанням. Правитель країни майбутнього у романі ототожнюється з Богом, культ особи зведений майже до релігійного це характерна ознака багатьох тоталітарних диктатур, включаючи СРСР та Райх за правління НСРПН/NSDAP, тобто вже у 1930-х роках світ чудово знав що таке тоталітарна диктатура, технологічний прогрес того часу надавав усі можливості для побудови тотальної держави де не буде місця особистості, думаю після прочитання всього що вже написане вище стає очевидно що антиутопія за своє суттю є лише відповіддю суспільства на посилення контролю над людьми. Основними й характерними рисами політичної антиутопії які будуть проглядатись практично у кожному творі прийнято вважати:тоталітарну диктатуру, відсутність та засудження будь-яких натяків на індивідуалізм та врешті репресії проти ворогів режиму, зазвичай наповнені вражаючим рівнем жорстокості, такі що просто знищують людину психічно та фізично, як це було у “1984” коли наприкінці розповіді Вінстон Сміт, головний герой роману, любив Старшого Брата і не дивлячись на усвідомлення скорої загибелі знаходився у піднесеному стані. Хрестоматійним прикладом політичної антиутопії зазвичай вважають “1984” Джорджа Оруела.
Навряд існує потреба тут переказувати сюжет книги, або біографію автора, але я все ж зроблю це про всяк випадок. Джордж Оруел(Ерік Артур Блер), англійський письменник що став однією з найвизначніших постатей напрямку антиутопії, приймав участь у громадянській війні в Іспанії на боці республіканців, себто соціалістів. Був переконаним соціал-демократом та супротивником диктатури й тоталітаризму. На нього сильно вплинула вище згадана робота Євгена Замятіна “Ми”. Написанню “1984”(назва є зворотом до року написання, 1948) передував “Колгосп тварин” написаний та виданий у 1945, менший за об’ємом написаний у більш сатирико-алегоричній формі, він явно надихався післяреволюційними подіями у СРСР коли після смерті Леніна(послужив прообразом для старого свина) почався конфлікт Троцького(Сніжок) та Сталіна(Наполеон) в результаті якого переможцем виявився Сталін. Книга закінчується на доволі мажорній ноті:інші тварини дивляться у вікно будинку в якому колись жили їхні власники люди, і бачать що свині разом з людьми, яких вигнали з ферми ще на початку розповіді, разом їдять за столом та про щось розмовляють, врешті тварини не відрізняють свиней від людей. 1984 стала принципово новою та революційною працею,написана у 1948 та видана у 1949 році вона “надихалася” прикладами Райху при НСРПН/NSDAP та СРСР, світ поділений між трьома тоталітарними наддержавами що постійно воюють між собою але через рівні сили не можуть перемогти один одного, головний герой розповіді, Вінстон Сміт, житель соціалістичної держави Океанія а також працівник “зовнішньої партії”, відносно стабільної та свідомої подоби середнього класу що хоч часто і живе бідно, але може мислити, через що знаходиться під тотальним контролем держави задля унеможливлення іншомислення.
Центральним питанням що піднімається у романі та білою ниткою проходить через нього є саме питання свободи мислення. Проли, абсолютна більшість населення Океанії (близько 85%), живуть в абсолютній бідності а також безпросвітній дурості, їхніми головними життєвими цінностями є жага до задоволення потреби у дешевій їжі, алкоголі, азартних іграх та порнографії, але саме через їхню нездатність до мислення влада, на чолі якої стоїть такий собі Старший Брат(фотографій якого не існує, зустрічаються лише портрети, сам факт існування Старшого Брата піддається сумнівам навіть з вуст Вінстона, але чіткої відповіді на це питання на протязі твору ми так і не отримали що відкриває простір до спекуляцій на тему) не контролює їх. Сам Вінстон неодноразово згадує що заздрить пролам через відсутність контролю, але тоді ж говорить фразу що також стане крилатою, і певною мірою стане символом мас що не піддають сумнівам та критиці диктатуру яка тримає їх у покорі, “вони не стануть вільними поки не почнуть думати, і не почнуть думати поки не стануть вільними” тобто проли не мають виходу зі свого становища, хоча Вінстон також згадує що якщо надія на революцію існує, то вона знаходиться у пролах. Таким чином можемо підсумувати що головним питанням твору є саме питання свободи думки, одне з центральних у політичній антиутопії. Після Другої світової популярність до політичної антиутопії як жанру зросла в рази, антиутопічній традиції 1950-1960-х років панували Оруел та Гакслі, більше того, з початком холодної війни у Західній Європі та США почали активно зображати антиутопічне майбутнє де СРСР підкорив світ, другий наплив так званої “червоної загрози” знаходився у зеніті своєї могутності, одними з найпопулярніших повоєнних політичних антиутопій є “Механічний апельсин” Ентоні Берджеса, що саме звертається до СРСР, та “451 градус за Фаренгейтом” Рея Бредбері, що хоч і пише про США, втім окреслює типову антиутопічну картину з придушенням будь-якого індивідуалізму, диктатурою та репресіями. Уважний читач можливо пам’ятає ім’я Томаса Мальтуса який був автором однойменної теорії, вплив екологічного відгалуження антиутопії поступово зростав, це було пов’язано зі станом природи у другій половині XX-го століття що стрімко погіршувався через людство, ідеї мальтузіанства заграли новими фарбами у вигляді неомальтузіанства. Варто зазначити що неомальтузіанство суттєво відрізняється від першопочаткових ідей Мальтуса, нагадаю про те що першопочатково Мальтус фокусувався на зменшенні демографічного зросту задля запобігання голоду та інших випливаючих катастроф, але як вже згадувалося вище першопочатково ці побоювання були безпідставними, так само вони були безпідставними і за більш ніж 200 років після появи мальтузіанства, навіть у 1960 році населення планети складало трохи більше 3 мільярдів, здається суттєвий зріст порівняно з мільярдом наприкінці 18-го століття, але у Європі та США воно все ще складало менше мільярду, тобто більшість населення вже тоді була зосереджена у малорозвинених країнах Азії, а безкраї простори центрального заходу США, до прикладу, все ще були малозаселеними, підстав щоб бити на сполох про зростання населення у західної цивілізації просто не було. А от підстави для тривоги через екологічний стан планети були, свого часу ще індустріальна революція через стрімкий стрибок промисловості частково вплинула на екологічний стан планети, але порівняно з “Великим прискоренням” що почалося у 1950-х роках та знаменувалось такими проблемами як виснаження ресурсів та стрімкий розвиток промисловості всіх видів призвели до жахаючих темпів забруднення екосистеми, це власне і призвело до зміни фокусу неомальтузіанства порівняно з мальтузіанством з питань про спинення демографічного зросту до питань про екологічний стан планети. До найвідоміших робіт жанру екологічної антиутопії можна віднести наприклад “Дорогу” Кормака Маккарті, кінофраншизу “Шалений Макс” та інші. По дотичній ідеї неомальтузіанства вплинули на хіппі культуру, екоактивізм, появу специфічних відгалужень від звичних нам ідеологій(наприклад поява екофашизму). Втім звісно їхній вплив що у XX що у XXI століттях на фоні політичної антиутопії все ще мізерний.
Мені здається очевидною актуальність побоювань та пересторог Оруела й інших діячів напряму політичної антиутопії з приводу свободи думки та людини загалом, з все більшим і більшим технологічним прогресом контроль суспільних мас урядом стає все простішою і простішою задачею, хоча наша реальність зараз наскільки сумна, що контролювати ці маси вже не обов’язково, адже вони не виявляють бажання та снаги до духовного й інтелектуального саморозвитку, бажання і потреби людей зараз здебільшого зводяться до повного холодильнику їжі, час від часу пляшки пива, перегляду порнографії та перегляду телебачення, все, так би мовити, за Оруелом.
Я в жодному разі не беруся приміряти на себе роль політичного провидця або “Оруела свого часу”, але я хочу звернутися з закликом до тих хто буде читати це: цінуйте свободу та індивідуалізм доки вони у вас є і боріться за них коли їх спробують у вас відібрати.
Автор: Йозеф Адлер
