Вона випливла із води,
Незбагненно вродлива і тиха,
Шепотів очерет: "Буде лихо"...
Вітер мчав, невідомо куди.
Вона сіла на мокрий пісок,
В пітьмі сяяли її очі,
Наче зорі небесно-пророчі.
"Дай-но, хлопче, щастя ковток"...
Засміялась, немов божевільна,
У танку кружляла повільно.
А волосся чорне, мов смоль,
Зазміїлося. "Я прагну волі! -
Закричала, - Я сильна, сильна"...
І хвостом ударила хвилі.
І пірнула на самеє дно.
Незбагненно-причинна давно.
