Незважаючи на дві сімки, які я побачив зранку на під'їзді, день у мене був нещасливий... До вечора все минуло, але відчуття таке, ніби тебе щось переслідує, висить над тобою... Не знаєш, куди себе діти. Удома не хочеться бути.
Пішов у кав'ярню на районі. Бариста запитує: «Як справи?». Брешу: «Добре». Потім розумію дещо й додаю: «Коли я приходжу до вас, справи завжди стають добре». І це вже правда.
Кав'ярня Times — острівок спокою посеред штормового моря лівобережницького й не тільки життя...
Times: часом тобі таланить, часом ні. Це нормально. Я не нарікаю.
Просто випити баняк кави — і все налагодиться.
Там же, в останній день останнього місяця постліта, я дочитав книгу Бредбері «Прощавай, літо».
31 серпня ми з друзями зібралися на набережній, щоби попрощатися з літом. Але тоді я ухвалив рішення продовжити його ще на один місяць.
Сказати по правді — я би ще відтермінував його завершення, але розумію, що це вже буде занадто. Тож завтра почнеться осінь.
Навіть якщо вона буде не дуже схожою на себе.
Хто читав цю книгу — дайте знати! Які ваші враження?
Кінцівка(!) мене здивувала. Чомусь не очікував такого.
Цікаво, чи були в автора інші варіанти завершення? Як він дійшов до такого фіналу?
Я ненавиджу передмови й обожнюю післямови. Тут є післямова. Післямови ніби дякують тобі за прочитання, а передмови відбивають бажання читати взагалі. Я їх завжди пропускаю. Обіцяючи собі, що повернусь до них після завершення самої книги, але часто забуваю про це.
У післямові Бредбері сказав одну дуже важливу річ. «... тож я постійно відчував захват від життя і нетерпляче хотів усе це записати». Саме так. Записати. Зберегти. Поділитися. Вхопити. Усвідомити.
Увесь час мене супроводжує думка, стереотип: пишуть не від хорошого життя. Якщо ти письменник, з тобою щось не так. Ти хворий, нервовий, відлюдник, ти боїшся жити, тобі краще вигадувати історії про життя... А що, якщо навпаки?
У мені так багато життя, що я готовий вкладати його у свої тексти й ділитися ним з іншими.
