Оригінально публікація на ЖЖ від 30.04.2021.
Читаючи у журналі «Всесвіт» “рецензію” Євгена Пащенка на книгу «Леся Українка як представниця українського модерну», я матюкався вголос!
Перші три сторінки статті присвячені протиставленню неправильного «модернізму» правильному «модернові» (термінологічна буря в склянці), а потім несподіваний наїзд на чугуївця Рєпіна на дві сторінки, не рахуючи ілюстрації.
[…] Царизм у добу свого розквіту, а це й межа XIX-XX століть, перетворював образ України на карикатурне зображення.
Однією з численних рефлексій може бути відома картина Ільї [sic!] Рєпіна “Запорожці”. Художник, відомий портретуванням російських царів, дворян, показом страждань російського народу тощо, також відображав різні етнічні портрети. У великому репертуарі портретних зображень, сповнених авторського співчуття до персонажів — від царя, що вбиває сина, або страждань бурлаків, чи в показі єврейських образів, мабуть, єдиний сповнений карикатурними, гротескними зображеннями є колективний портрет українського козацтва. Митець, визнаний однією з ключових фігур російського реалізму, бачення українців, у даному разі героїчних військових верств, реалізував набором гротескних облич, що можуть викликати лише сміх, зневагу або презирство. Портретування Рєпіним його “запорожців” здійснювалося цілеспрямованим шуканням натур з метою показати їхню сміхотворність. Художник роками працював над полотном, і його різні варіанти мали однаковий зміст і мету — накопичення, розміщення облич таким чином, щоб вразити сміхотворністю. Для автора головний був не правдивий етнічний аспект натури, а його сміховий ефект з домінуванням негативних особливостей. В остаточному варіанті художник розмістив у центрі композиції, що має велике значення у компонуванні полотна, особу, яка впадала в очі глядача великою лисиною. Цей образ був змальований з російського чиновника у служубі царської придворної адміністрації, як і низка інших у теці “Малоросійські ескізи”, портретованих нерідко з випадкових зустрічних осіб, приблуди і подібних, що потім іменувалося в публікаціях, з руки редакторів як “хохол”. […]
А що про книгу, а що про Лесю? По факту нічого. Текст просто оздоблено принагідними згадками її імені, щоб виправдати назву. Загальна вода про однойменну хорватську книжку подана в останніх трьох (рахуй одному) абзацах.
Update: Повідомляють, що Євген Пащенко нещодавно помер (2021 р.).
