Блажені єсте, єгда поносят вам.
Мв. V, 11.
Сергій Смеречинський — «вітчизняний», так би мовити, «puriste». Репресований 1929 року.
«Magnum opus» цього вченого — «Нариси з української синтакси (у зв’язку з фразеологією та стилістикою)».
«За віщо ж його „покарано”?» — спитаєте ви. Смеречинський, як і його «споборники», заважав «régim’ові» робити з людей «советский „на-в-рот”».
«Чим?» — скажете ви. Тим, що «перевідкрив» українську мову. Її неповторне обличчя. Його попередник у цьому — Олександр Потебня.
Що ж віднайшов репресований? Див. «Нариси…».
Цей «fascista» — мій учитель. Якби не він, я б ніколи не навчився такої чистої (та й просто красивої!) мови.
Правда, не тільки Смеречинський пособив моєму «зросту».
Див. Євген Тимченко, Олена Курилова.
За цього вченого пишуть (див. Wikipedia), ніби той, мовляв, — «селянин». Утім, тут не все так просто.
Смеречинські (пол. Smereczyńscy) — «декласована» шляхта. До того ж руська («українська»).
«Gniazdo rodowe» — с. Смеречна (тепер — Львівська область, Старосамбірський райн).
Sas I — герб цього роду. Ви не повірите, та цей «клейнод» був дуже (!) популярний. «Де ж саме?» — мабуть, скажете ви. На Галичині.
Отже, такий собі «peasant». Як і Тарас Шевченко, до речі!
Див. «Комерційна генеалогія», або «Гроші ≠ ненаївність».
Georg Schneider (пізніше — Юрій Шевельов) помилявся, кажучи, ніби Сергій Смеречинський — просто «мрійник». Див. «Три профілі…».
По-моєму, навпаки. Смеречинський боровся з фальшю. І байдуже, якої б «реальності» хотів Шевельов.
Коли болить зуб — це, очевидно, реальність. Це, однак, зовсім не значить, що зуба не варто лікувати.
З мовою, як і з народом, — те саме.
Хіба чехи прийняли «реальність»? Змирилися з «германізацією»? Нітрохи!
Може, «землякам» теж піти цією дорогою?
