Зупинись на хвильку. Ну ж бо, постій! Стій, стій, ти теж це чуєш? Зараз, зараз... Чуєш?
Ні, я серйозно... Щось шумить... Прислухайся, я не жартую. Такий звук... ніби гул бджіл, що вчинили переворот у вулику чи... чи скоріше морські хвилі б'ються одна об одну в шаленому ритмі, розбиваючись і сплітаючись наново...
Хоча, можливо саме так звучить тиша, на яку ти особливо акцентуєш увагу, коли раптом страх перекриває тобі горлянку вночі, змушуючи вірити в те, чого не існує.
Або це переповнена людьми тісна вуличка, де голоси сотень і тисяч зливаються в один гул, подібний тому бджолиному чи морському шуму невгамовних хвиль.
Чи гидкий писк комара пізнього літнього вечора, настільки віддалений, що й не відразу зрозумієш чи справді це він. Поки не почнеш прислуховуватися, напружуючи вушка, а тоді починаєш чути набагато більше, ніж хотілося б.
А ще це схоже на... калатання власного серця, що раптово в паніці пришвидшує роботу, хоча реченець ще далеко, можна не поспішати. І потім кров, як ті морськії води, венними каналами біжить десь всередині під шаром шкіри, розносячи відлуння по усьому тілу.
Туф. Туф. Туф. Туф. Туф.
Ритмічно пульсує в скронях.
Туф. Туф. Туф. Туф. Туф.
Стукає в грудях.
Туф. Туф. Туф. Туф. Туф.
Гудить у вухах.
Ох, але ж звісно... ти не чуєш... ти не можеш це чути...
Люди ще не навчилися чути те, що шумить всередині інших.
