Він грав у шахи все життя,
На дошці дні свої згубив,
Не знало серце каяття,
І розум швидко потьмянів.
А він все грав і грав, хоча
Ще голос неба чув сумний:
«Згасає зір, гниє душа,
Згорить у пеклі подих твій».
А він все грав і грав, хоча
Матусі дотик занімів...
І братик смикав за рукав:
Кричав, молився і тремтів.
І потім... Боже! На землі —
Ні матері, ні братика!
А мама навіть у труні
Так гірко-гірко плакала.