Повномасштабне вторгнення. Чотирнадцятий день. І ось Комітет з Національної премії імені Тараса Шевченка оголошує лауреатів. У номінації «Література» премію присудили Тамарі Горісі Зерні за роман «Доця». Це та сама «Книга року ВВС» 2019-го, що, згадайте, отримала таке визнання ще наприкінці грудня. А знаєте, що найцікавіше? До цього роману авторка взагалі не писала художньої прози. Більше двадцяти років вона була перекладачкою економічних текстів з англійської, потім волонтеркою. Сама розповідала, що писати почала, бо годі було чекати, поки з’явиться свій «Ремарк», коли ворожа пропаганда жене свої книжки про війну на Донбасі.
Коли слова стають зброєю: шлях від перекладача до письменниці-волонтерки
Справжнє ім'я письменниці – Тамара Анатоліївна Дуда. Народилася в Києві. Батько її був фізиком родом із Недригайліва, а мати – вчителькою математики із Сум. Після Українського гуманітарного ліцею, який вона закінчила у 1992 році, Тамара вивчала журналістику в Київському університеті імені Тараса Шевченка, а потім, у 2003–2005 роках, навчалася ще й у Київському міжнародному університеті. Професійно ж вона понад двадцять років працювала перекладачкою, переважно з англійської, зосереджуючись на економічних текстах. Письменницького шляху в цій біографії не було, і сама авторка наголошує, що до дебюту ніколи не писала.

У 2014 році, коли почалася війна, все змінилося: вона стала волонтеркою. Коли у шпиталях побачила поранених із осколковими ушкодженнями очей, то закупила тактичні окуляри, зокрема через американські державні канали, і передала їх українській армії. З фронту вона писала у фейсбуку, використовуючи вигадане ім’я, і так здобула велику читацьку аудиторію. За її словами, цей нік мав бути тимчасовим: вона програла парі, і прізвисько «причепилося» – спершу до її волонтерської команди, а потім її партнер, музикант Святослав Бойко, скоротив його до «Горіх». До речі, з ним вона познайомилася саме у волонтерстві. У подружжя троє дітей. Волонтерською діяльністю Тамара займалася на Донбасі протягом 2014–2016 років. Згодом, під час пандемії, письменниця з родиною переїхала з Києва в село біля Глухова, що на Сумщині.
Три романи: три різні історії, але завжди про те, як ми змінюємося
Наразі українською вийшли три її романи, і кожен має окрему, неповторну тональність. Усі вони видані «Білкою».

«Доця» — найгостріша з трьох, і дія її відбувається в Донецьку навесні й улітку 2014 року. Головна героїня, Наталя, яка за сюжетом є бізнесвумен, стає волонтеркою. Вона втрачає там родину, дім, роботу та ілюзії, а потім відбудовує життя й знаходить нову мету. Видавець зазначає, що вона перетворюється з гречкосія на воїна. Авторка наголошує, що роман – вигадка, хоча прототипом героїні стала реальна жінка на ім'я Наталя, яка дала дозвіл на використання своєї історії. Назва ж походить від звертання, яким до героїні вдається чоловічий персонаж; авторка називає його своєрідною нагородою для Наталі. Видавець пише, що це книга про любов, хоча, як зауважено в анотації, слова «любов» у самому тексті немає. Книга була перекладена англійською, німецькою, латиською, литовською, македонською та польською, а права на її екранізацію вже продано. Обсяг роману – 288 сторінок.

Другий роман, «Принцип втручання», це детектив, хоча авторка сама називає його ще й «не-детективом», поєднуючи драму з комедією. Головна героїня, Станіслава, має емоційну рану, і її порятунком стають логіка, математика й робота. Відповідь на прохання, від якого вона не може відмовитися, виводить її з цього світу в історію дивну, нелогічну й небезпечну. За відомостями англомовної довідки, Станіслава — це вдова, викладачка математики, яка повертається до рідного міста на Черкащині, щоб допомогти подрузі шукати зниклу наречену. Пружиною книги стає не стільки розслідування, скільки стан людини, що не встигла попрощатися з чоловіком, який загинув на війні. Авторка пояснювала, що писала роман про людей, чия війна вже триває, і про тих, чия ще не почалася, – вони живуть поруч в одних і тих самих містах. Для написання вона двічі відлучалася на чотирнадцять днів. Цей роман має 272 сторінки.

Третій роман – «Шептуха» – це сучасна психологічна проза, зовсім не історичний роман про давні вірування. Дія його відбувається в прикордонному селі на Сумщині наприкінці 2021 – на початку 2022 року, якраз напередодні й на початку повномасштабного вторгнення. Героїня, Ольга Петрівна Кривенко, намагається зберегти шлюб, який ззовні виглядає цілком пристойним, а всередині ховає самотність, страх старіння та порожнечу. Вона їде з міста до покинутого хутора, у дім покійної бабусі, разом із котом, щоб прожити тихо й розібратися із собою. Бабуся була відомою шептухою, тож селяни вирішують, що Ольга успадкувала її дар. Сама героїня стверджує, що тільки надає послуги перекладу, але до неї все одно йдуть із питаннями про кар'єру, кохання, бізнес. Коли починається війна, звичайно пасивна й м'яка жінка змушена взяти на себе відповідальність за село та його мешканців, і попутно відкриває родинну таємницю. Рецензентка «Суспільного» Ольга Лілік називає роман частково іронічним і придатним для легкого літнього читання. Цей роман на 368 сторінок.
Три романи Горіхи Зерні різні за жанром, але в кожному героїня опиняється в ситуації, де її звичні уявлення про себе перестають працювати: чи то в Донецьку 2014 року, чи після втрати чоловіка, чи на покинутому хуторі на Сумщині. Кожен з цих текстів пропонує свій кут зору: «Доця» – для тих, хто хоче відчути початок війни зсередини волонтерського руху; «Принцип втручання» – для поціновувачів детективів із психологічним підтекстом; а «Шептуха» – для шукачів історії про жінку середнього віку, яка лишається сама після довгого часу.