Я йду спаленим почорнілим колоссям, воно хрустить під моїми ногами. Я підіймаю один колосок і розтираю його між пальцями, він бруднить їх сажею. Нестерпно смердить паленим: зерном, залізом, людським м'ясом, але, найголовніше — чужинцями. Вами. Тими, хто позбавив мене дому. Я ніколи не пробачу вам того, що ви вбиваєте Хліб. Хліб святий, як і Сонце. Як ви посміли назвати на честь Сонця свою жалюгідну зброю? Ви не уявляєте, яким убивчим може бути Сонце. Нічого, скоро дізнаєтесь. Ви заплатите за те, що витоптали, спалили, понівечили своїми брудними танками, своїми мінами та снарядами поля, які служили прихистком мені та моїм сестрам. Тепер нам нема де жити. Ми багато пробачаємо своїм — дітям цієї Землі, хоч вони й бувають невдячними, лихими та жадібними, адже вони вирощують Хліб, не буде його, не буде й нас — духів полів. Але не вам. Вас сюди ніхто не кликав, не ви орали, сіяли, не вам і збирати, а тим більше нищити. Нікчеми. З вас навіть добриво дуже погане виходить. Тільки отруюєте все собою, своїм гниттям та смородом.
Більшість людей і не підозрюють, що полудень не менш небезпечний, ніж опівніч. В цей час межа між Явом та Навом так само тонка. І приходимо ми — уособлення сонячного удару, вбивчої спеки. Повірте, ми дуже давно не були такими злими, як зараз, бо ми чуємо волання Землі, відчуваємо її біль. Все живе потерпає від вас, загарбники. Я люблю загадувати людям загадки. Особливо такі, які неможливо розгадати. Я викладаю чергову свою загадку чорним обвугленим зерном на потрісканій Землі. Зернятко до зернятка, літера до літери. Цього разу вона геть не складна. Це не загадка навіть — просто питання: «Чого ви сюди прийшли?» Звільняти? Неправильна відповідь. Захищати? Неправильна відповідь. Забирати своє? Ха-ха-ха! Неправильна відповідь. Від Сонця нічого не сховаєш, воно бачить усі ваші звірства. Це й звірствами не назвеш, бо жоден звір так не чинить. Ви дурите тільки себе. І Сонце бачить, де ви ховаєтесь. Вас чимало, тож мені доведеться добряче попрацювати. Полудень близько, я вже йду. Скоро почнеться справжня спека. Я добре нагострила свій серп. Земля така спрагла, треба її напоїти. Настає час жнив.
Сонце спалить, земля прийме.
Слово моє тверде й незмінне.
