Сангріта

Паскудний вечір. Вечір, вартий того щоб залити в себе отруту. Марний вечір. Нічого святого в ньому немає.

У такому стані я завжди опиняюсь в улюбленому барі. Паскудному барі. Вартому Тома Вейтса. Вартому історій про кохання та зради. Вартому обісцяного туалету та забльованих смітників. Де стеля схожа на підлогу - брудна, замасляна цигаретним димом. Барі, у якому збираються чорти опісля робочого дня - обмити біль та розпач. Захлинутись у вирі віскі, бланко та клішованих історіях життя.

Магічне місце, у якому працює лиш одне закляття - диявольська поява запашної цигарки у твоєму роті та нахабно великого рахунку за вечір. Ненавиджу цей бар усією душею, але бляха, кожного паскудного вечора я опиняюсь тут. Слухаю людей, знищую стратегічні алкогольні запаси цього привабливого пекла.

Тут немає бога, він ніколи б і не подивися на цих вбогих людей, на їх проблеми чи острахи. Набагато привабливіше дивитись на благаючих бідних людей, аніж на тих, хто давно втратив надію на усе. Тому ми тут, тому тут не рухається час. Бо це бар неминуче втрачених надій.

Віскі, бурбон чи лікер мені остаточно набридли, тому сьогодні я п'ю наче аматор. Сангріта. Бармен дивитися на мене як на ідіота, коли я прошу його змішати усе в одному келиху та додати ще більше табаско. Солоне. Кисле. Гостре. Перетворює слину у роті на грудку гострого слизу. А потім, колить своїми голками шлунок. А текіла тихо всмоктується у кров та б'є у мозок. Пекельна кров. Ось що це за коктейль.

Тубільці Гвадалахарі винайшли його у 20х минулого століття. Стікший сік з піко-де-гальо, апельсиновий сік, чилі та текіла. Звучить не дуже гідно. Але кожного разу, коли ця демонічна кров стікає з роту по стравоходу та досягає шлунку - ти відчуваєш полегшення. Життя не пече ротяку так як табаско, життя не б'є так як текіла. Ти відчуваєш себе блюзом, брасом та трохи маріачі.

Та історія не про це.

Сьогодньошнього вечора у паскудний пекельний бар завітало боже створіння. Вона була вульгарно святою, наче зписаною з картин Босха та Мікеланджело. Люди хрестились в її присутності, цілували її персти та молили усі сили. Її погляд запалював все те огидно добре та світле, що було у нас. Я згадав, як хотів стати психологом. Як я втік з дому та залишив хворих батьків. Все моє паскудне життя.

Я ніколи не був гарною людиною, я ненавиджу себе. Та ще більше я зненавидів її.

Життя вирішило зіграти зі мною черговий злий жарт - вона сіла поряд зі мною. Безшумно матеріалізувалась на високому стільчику та дивилась на мене. Її очі були зацікавленими та люблячими. Я не зводив очей з пляшки блядського совіньону обіля бармена, роблячи вигляд, наче я намагаюсь закип'ятити вино поглядом.

- Що ти п'єш, друже?- вона грайлива, занадто позитивна для цього місця.
- Сангріта, пані...
- Бармене, мені те саме, будьте ласкаві!- жваво каже вона, привітно махаючи бармену долонею.

Вона робить перший ковток, її очі нагадують дві величезні монети. Вона смакує кожен маленький ковток, наче пестить язиком усі смаки цього напою.

- Яка смакота! Наче кров хоробрих. Пече най боже! Запишіть на рахунок цього пана.- вона радіє наче дитина, але при цьому залишається у фльорі магічної владної жінки.
- Ми навіть не знайомі!?- я слабко обурююсь, мій захист пробити.
- Вечір тільки починається.- вона підморгує мені та затягується цигаркою.

Вечір тягнеться довго. Я пригощаю її цигарками, вона викурює усю пачку. Похизуватися їй є чим - вона п'є як старий морський вовк! До кінця вечора я зрозумів, що це могла б бути моя дружина. Енергійна, розумна, свята, стоїть на своєму та має сильне почуття власної гідності. Неперевершена жінка. Закохує у себе, наче рибу ловить. Але я не проти, цей ангел перетворив мій вечір з поминок на свято. І я сидів такий щасливий, наче виграв це життя.

Опівночі я підрахував, що ми пропили усі мої гроші. Тому ми пішли гуляти темними вулицями. Паскудна ідея, паскудний вечір, паскудний я.

Я не встиг помітити тінь, яка ховалась в одному з темних провулків. Не встиг відчути небезпеку! Прогулянка із ангелом була короткою - її перервав злодій, який декілька разів вдарив святу ножем та втік, вкравши лише її життя та мою...

Боже створіння стікає кров'ю на моїх руках. Остання надія цього світу на добро. Наче це останнє соло у блюзовій баладі. Хуйня цей ваш блюз! Чому саме вона? Чому не я?!

- Ти диви, друже, з мене витікає кров хоробрих - сангріта.- вона слабко посміхається, дивлячись на кров, якою перемазана її долоня.

Я не слухаю, я кличу на допомогу. Кричу так, як ніколи не кричав. Але нам ніхто не допоможе. Цьому світу кінець. Бо на моїх руках померла остання божа істота. Її кров тече по моїх руках, вписується у одяг, у землю. Вона міцно тримає мою руку. Я плачу та кричу, як дитина яку загубила матір.

Ніхто не повірить у цю історію, бо той світ був знищений тієї ж миті. Перетворений на попіл. Розчеплений на атоми. Але її дзвінкий сміх та смак сангріти все ще лунають у моїй голові.