Дехто з Вас міг бачити китайський фільм “Вісім сотень” чи військову хроніку часів Другої світової війни, де китайські солдати носять штальгельми та озброєні гвинтівками “Маузер”. У багатьох могло виникнути питання: чому війська Гоміндану схожі на Вермахт і чому це все виглядає як китайська підробка Німеччини?
Сьогодні ми розповімо Вам про те, як Німеччина вкладалася в модернізацію Піднебесної.
Наприкінці 19-ого століття зовнішня торгівля Китаю перебувала під домінуванням Британської імперії. Отто фон Бісмарк намагався змусити Німеччину закріпитися в Китаї, щоб урівноважити британське панування. У 1885 році Рейхстаг прийняв законопроект Бісмарка про субсидування пароплавів, які дозволили б прямі подорожі до Китаю. Того ж року перша банківська та промислова дослідницька група була скерована до Китаю для оцінки інвестиційних можливостей країни. Це призвело до заснування Німецько-Азіатського банку в 1890 році. Ці заходи поставили Німеччину на друге місце після Англії в статистиці торгівлі та судноплавства Китаю в 1896 році. Бісмарк допомагав китайцям модернізувати армію імперії Цин, звісно, на скільки це було можливо в традиціоналістичній китайській парадигмі.
У цей час на розвиток китайської юридичної думки суттєво вплинуло німецьке право. Перед падінням династії Цин китайські реформатори почали розробляти цивільний кодекс, який значною мірою базувався на Німецькому цивільному кодексі, який уже був прийнятий в Японії. Хоча цей проект не був оприлюднений до краху династії Цін, він був основою для Цивільного кодексу Республіки Китай, який був введений у 1930 році. Досі він залишається в силі на Тайвані та вплинув на чинне законодавство материкового Китаю .
Перші спроби дипломатичної китайсько-німецької кооперації слід віднести до 1907 року. Тоді кайзер Вільгельм ІІ опинився у політичній ізоляції на Далекому Сході. Британський союз з Японією створював для німецький колоній бар’єр, тому уряд кайзерайху хотів укласти американо-німецько-китайський договір. Майбутній батько китайської республіки - Сунь Ятсен - виголосив у місті Циндао (німецька факторія в Китаї) промову, у якій хвалив Німеччину як модель для “нового Китаю”.
Під час Першої світової війни Китай намагався бути нейтральним. Акт оголошення війни в 1917 році був чисто символічним. Це було здійснено, аби захопити німецькі факторії швидше за Японію. Порт Циндао, який був захоплений японцями в 1914 році, був за рішенням Версальського мирного договору переданий Японії. Це спричинило масовий національний рух “4 травня”, який був протестом проти цього несправделивого рішення. Це також було доказом для китайських інтелектуалів, що Німеччина може бути чудовим партнером у противазі Японії.
Версальський договір суттєво обмежив німецьке ВПК. Рейхсвер був скорочений до 100 000 чоловік, військове виробництво також було вкрай обмежено. Наприклад, легендарний пістолет Маузер С96 повинен був мати довжину ствола не більше 100мм (цей варіат дуже полюбили більшовики, які їх офіційно закуповували, через що він отримав назву “Боло”). Німецькі підприємці, такі як Круп та Маузер, не могли дозволити втрат потужностей. Отже, виробництва почали переміщати в країни, в яких ці капітали могли приносити користь. Частина компаній переїхала в Чехословаччину, що стало хорошим стимулом для чеського ВПК. Інші перемістили свої виробництва в іспаномовні країни: Аргентина, Іспанія. А дехто вирішив інвестувати в Китай, який сильно потребував зброї.
Після смерті недоімператора - президента Юань Шинкая, Китай поринув у пучину громадянської війни. Кожен більш-менш великий воєначальник приміряв на себе роль правителя Китая. Місцеві армії часто мало чим відрізнялися від бандитів, які займалися рекертирством. Найсильнішими фракціями були Бейянська армія та Гоміньдан. Гоміньдан або націоналістична партія була створена Сунь Ятсеном. Його об’єднання ставило на меті модернізувати Китай відповідно до європейських стандартів. Ятсен захоплювався передовим європейським досвідом. Цікаво, що на початках “батько Китайської республіки” захоплювався організацією більшовицької партії та хотів її перенести в Гоміньдан.
Уряд Гоміньдану в Гуанчжоу також шукав підтримки Німеччини і Чу Цзя-хуа, який навчався в Німеччині став посердником у налагодженні стосунків. Він відіграв ключову роль в організації майже всіх китайсько-німецьких контактів з 1926 р. по 1944 р. Окрім технологічного прогресу Німеччини, були й інші причини, які повернули Німеччині лідируючу позицію в китайській зовнішній політиці. Німеччина після втрати всіх колоній у Першій світовій війні, більше не мала жодних імперіалістичних інтересів у Китаї. Ксенофобські протести з 1925р. по 1926 р. були в основному спрямовані проти Великої Британії. Крім того, на відміну від Совітського Союзу, який допоміг реорганізувати партію Гоміньдан і відкрити її для комуністів, Німеччина не мала політичних інтересів у Китаї, які могли б призвести до конфронтації з центральним урядом. Крім того, Чан Кайші вважав німецьку історію вартою наслідування, особливо з огляду на той факт, що, на думку Чан Кайші, об'єднання Німецької імперії могло бути повчальним для об'єднання Китаю. Отже, Німеччина розглядалася як головна сила міжнародного розвитку Китаю. Після Сунь Ятсена, Чан Кайші встав на шлях антикомунізму, аби не зробити Китай червоним сателітом.
Чан Кайші мріяв спочатку отримати в радники прославлених німецьких генералів часів Великої війни: Еріха Людендорфа чи Августа фон Макензена. Уряд Веймарської республіки боявся реакції Антанти на те, що її генералів використовують як найманців для послаблення впливу перможців. Тому було відправлено опального полковника Макса Бауре (той брав участь у правому Каппівському путчі). Будучи на формальній посаді радника з економічних питань Чан Кайші, Бауер закладав основу для всебічної співпраці з Китаєм. Націоналістичні погляди теж сприяли порозумінню. Вважається, що саме Макс Бауер допомагав організовувати легендару академію Вампу, яка мала формувати новий офіцерський корпус для Національно-революційної армії. Німецькі інвестори вагалися через нестабільну ситуацію в країні, але ресурси Піднебесної їх манили. Його заздрісники дуже переймалися активною участю цього німця в долі Китаю, тому вони заразили його віспою, від якої він помер в 1929 році
У 1927 році Чан Кайші зміг покласти край ері варлордів та почати в країні Нанкінське десятиліття. Гоміньдан мав широкі надії на Німеччину та її ресурси. Тим не менше, китайсько-німецька торгівля послабилася між 1930 р. і 1932р. через Велику депресію. Крім того, індустріалізація в Китаї не могла просуватися дуже швидко. Це сталося через конфлікт інтересів між різними китайськими реконструкційними компаніями, німецькими імпортно-експортними підприємцями та Рейхсвером, які всі хотіли отримати вигоду від прогресу Китаю. Пріорітет модернізації не був визначеним аж до Мукденського інциденту в 1931 році, через який Маньчжурія була анексована Японією. Ця подія акцентувала потребу Китаю в промисловій політиці, спрямованій на посилення війська та опір японській агресії. Це призвело до створення централізовано планованої національної оборонної економіки, яка мала пріорітет. Чан Кайші чудово почув “барабани війни”, які насувалися на Китай. До того ж така індустралізація посилювала централізм та військову міць.
Важливу роль у модернізації відіграли нацисти. Гітлер бачив у ресурсах Китаю необхідний матеріал для Третього рейху. Наприклад, вольфрам, який був життєвонеобхідний для німецьких протитанкових гармат. У 1933 році, “австрійський художник” направляє в Китай генерал-полковника Ганса фон Зекста, який мав допомогти в реформуванні Національно-революційної армії Китаю. Зекст рекомендував Чан Кайші скоротити армію до 60 дивізій, навчених за німецьким зразком, а решта сил мали бути на вишкалені на зразок ополчення чи ТрО. Також німецький генерал запропонував детальний план навчання цієї армії. Німці розуміли, що китайська індустрія не готова прийняти німецький передовий досвід маневреної війни, тому китайців навчали тактиці проникнення та штурмових загонів. Наступник Зекта, Александер фон Фалькенгаузен рекомендував також в разі нападу Японії розгорнути партизанські війну та вести оборону на так званій “Китайській лінії Гінденбурга”.
Окрім того, Китаю доведеться будувати власну оборонну промисловість за допомогою Німеччини, оскільки він не може вічно покладатися на закупівлю зброї за кордоном. Першим кроком до ефективної індустріалізації стала централізація не лише китайських реконструкційних компаній, а й німецьких компаній. Торгова компанія промислових товарів (скорочено Hapro) була заснована в січні 1934 року для об'єднання промислових інтересів Німеччини в Китаї. Hapro номінально була приватною компанією, яка мала на меті уникнути впливу інших країн. У серпні 1934 р. було підписано договір про обмін китайської сировини і сільськогосподарської продукції на німецьку промислову продукцію. Відповідно, китайський уряд має постачати стратегічно важливу сировину в обмін на німецьку промислову продукцію та технології. Цей обмін був надзвичайно корисним для китайсько-німецької співпраці, оскільки Китай мав дуже високий дефіцит бюджету через високі військові витрати під час громадянської війни і тому не міг брати позики в міжнародної спільноти. У договорі також було чітко зазначено, що Німеччина та Китай є рівноправними партнерами та є однаково важливими для цього взаємообміну.
У 1936 році в Китаї було лише близько 16 000 км залізничних колій, що, звісно, є набагато менше, ніж ті 150 000 км, які Сунь Ятсен передбачав для модернізованого Китаю. Окрім того, половина залізничних шляхів пролягала в Маньчжурії, яка вже була захоплена Японією і тому більше не перебувала під контролем Гоміньдану. Повільний прогрес в модернізації транспортної системи Китаю був зумовлений конфліктом іноземних інтересів у Китаї. Прикладом тут є зацікавленість у банківській справі консорціуму чотирьох держав 1920 року, який складався з Великої Британії, Франції, США та Японії. Цей консорціум мав на меті регулювати іноземні інвестиції в Китаї. Угода передбачала, що одна з чотирьох держав може надати позику китайському уряду лише за умови одностайного схвалення. Крім того, інші країни вагалися з наданням коштів через світову економічну кризу.
Тим не менш, будівництво залізниці в Китаї було значно прискорено китайсько-німецькими угодами 1934 - 1936 років. Тоді були прокладені важливі шляхи між Наньчаном, Чжецзяном і Гуйчжоу. Цей розвиток також став можливим завдяки тому, що Німеччина потребувала ефективної транспортної системи для експорту сировини. Окрім того, ці залізничні лінії допомогли китайському уряду створити промисловий центр на південь від Янцзи. Зрештою, залізниця виконувала військові функції. Наприклад, лінія Ханчжоу – Гуйян була побудована для забезпечення військового транспорту в дельті Янцзи навіть після втрати Шанхая та Нанкіна. Подібним чином лінія Гуанчжоу - Ханькоу використовувалася для транспортування між східним узбережжям і районом Ухань. Значення залізниці стало очевидним на початку Другої японо-китайської війни.
Найважливішим промисловим проектом китайсько-німецького співробітництва був Трирічний план 1936р., який здійснювався спільно Національною товарною комісією китайського уряду та Hapro. Мета цього плану полягала в тому, щоб спочатку розбудувати китайську промисловість до такого рівня, щоб Китай міг протистояти японській атаці, і, в довгостроковій перспективі, створити центр майбутнього промислового розвитку Китаю. Деякими основними компонентами плану були монополізація всіх операцій з вольфрамом і стибієм, створення центральних сталеливарних і машинобудівних заводів у таких провінціях, як Хубей , Хунань і Сичуань, а також розвиток електростанцій та інших хімічних заводів. Згідно з принциповою домовленістю в бартерній угоді 1934 року, Китай надаватиме сировину в обмін на те, що Німеччина надаватиме необхідні знання та обладнання. Перевищення витрат з німецької сторони було пом'якшено завдяки тому, що ціна на вольфрам зросла більш, ніж удвічі між 1932 і 1936 роками. Трирічний план створив клас високоосвічених технократів, навчених керувати державними проектами. Незважаючи на те, що план містив багато обіцянок, багато з його досягнень були остаточно підірвані початком війни проти Японії в 1937 році.
Німці допомогли Китаю модернізувати власні арсенали та налогодити в країні випуск гвинтівок Маузер К98. У народі їх прозвали гвинтівками Чан Кайші. За допомогою Німеччини було налогоджено виробництво штальгельмів, військової оптики, артилерії, мінометів та кулементів. Дотепний факт, що на противагу японському сонцю, Чан Кайші наказав ставити клейма з буддиською свастикою на кулемети. Така собі битва сонць. Було закуплено невеликими партіями німецькі літаки He-111, He-51 та He-123. До речі, 80% китайських пілотів пройшло вишкіл у Люфтваффе. 15 танків Panzer 1 надійшло до Китаю. Німецьке ВПК хотіло відкрити власні філії в Китаї, аби там виготовляти зброю, але на заваді стали певні обставини.
Як в Японії, так і Третьому Райху були прихильники зближення цих двох режимів. Спроба об’єднання Китаю, Японії та Райху в боротьбі зі “совком” провалилася як зі сторони Китаю, який не хотів сваритися з СРСР, так зі сторони Японії, яка бажала загарбати території Китаю. Основним провідником японської орієнтації став Йоахім фон Ріббентроп. Антикомінтернівський акт був підписаний без Китаю. Прокитайській фракції у МЗС Третього райху не вдалося захисти спільні інтерси.
Після інциденту на мосту Марко Поло, Чан Кайші вирішив піти на загострення відносин з Японією. Він думав, що “німецькі дивізії” допоможуть йому перемогти японців та визволити Маньчжурію. Наївна думка… З 80-ти дивізій було сформовано лише 8, а 12 лише проходили навчання. Чан Кайші втратив 80% навчених німцями дивізій в боях за Шанхай. Це була стратегічна помилка, кинути професійні дивізії в м’ясорубку, хоча Генералісімуса Чана попереджав як Фалькенгаузен, так і його генерали. Китай буде вести війну з японцями аж до 1945р. Німці у 1938р. визнали “незалежність” Маньчжунь-Го та евакуювали своїх радників. Контакт між Німеччиною та Китаєм тривав до 1941 року і обидві сторони хотіли відновити співпрацю, оскільки німецько-японський альянс не був дуже корисним. Проте наприкінці 1940 року Німеччина підписала Троїстий пакт з Японією та Італією. У липні 1941 року Гітлер офіційно визнав « Реорганізований уряд Китайської Республіки» під керівництвом колоборанта Ван Цзінвея в Нанкіні, зруйнувавши будь-які надії на контакт із китайським урядом під керівництвом Чан Кайші, який був евакуйований до Чунціна. Нанкінський уряд Вана також приєднався до Антикомінтернівського пакту в 1941 році. Після нападу на Перл-Харбор Гоміньдан формально приєднався до союзників і 9 грудня 1941 року оголосив війну Німеччині.
Китайсько-німецька співпраця 1930-х років була амбітним вираженням ідеалу Сунь Ятсена про «міжнародний розвиток» для модернізації Китаю. Втрата Німеччиною території в Китаї після Першої світової війни, її потреба в сировині та її невтручання в китайську політику збільшили темпи та продуктивність співпраці з Китаєм. Тому що обидві країни змогли працювати разом на основі рівності та економічної стабільності та без імперіалістичного підтексту, як з іншими іноземними державами. Нагальна потреба Китаю в промисловому розвитку для підготовки до можливої війни з Японією також прискорила цей процес. Окрім того, повага до відродження Німеччини після поразки в Першій світовій війні та нациської ідеології Німеччини спонукали Гоміньдан використати ульранаціоналізм як швидке вирішення проблеми роз’єднаності та політичної плутанини в Китаї. При цьому китайці не знали або упускали расистьські та ксенофобні упердження нацистів.
Підсумовуючи, хоча китайсько-німецьке співробітництво було недовгим і багато його результатів було знищено у війні з Японією, до якої Китай був готовий лише віддалено, воно мало довготривалий вплив на модернізацію Китаю. Після поразки Гоміньдану в громадянській війні в Китаї націоналістичний уряд переїхав на Тайвань. Багато армійців та чиновників, які пройшли навчання у Німеччині зіграли важливу роль в становленні Тайванського економічного дива. Частково, стрімку індустріалізацію Тайваню після війни можна пов’язати з планами і цілями Трирічного плану 1936 року.
