Я читала цю книжку близько року тому, а перечитувати бажання не маю (чому, поясню нижче), тому просто виливаю на вас все, що мене досі турбує через цю книгу
Трохи про структуру та значущість цього твору серед інших робіт автора:
він складається з передмови в якій автор “викладає на стіл” три фотографії головного героя та зауважує, що “люди, які хоч якоюсь мірою розуміються на красі, найімовірніше, пробурчали б "Неприємна дитина" і, мабуть, відшпурнули б фотографію, немов не її, а гусеницю тримали в руках…”, “Він весь був якийсь штучний…”, “Вдивившись у це обличчя уважно, можна розгледіти щось неприємне, щось від перевертня або привида...”;
трьох зошитів, які власне описують три періоди життя, відлік яким дали ці три фотографії;
та післямови, в якій автор запевняє нас, що не знайом з головним героєм твору, а зошити отримав від ““мадам” з бара Кебасі”, яка пізніше стала власницею кафе у місті Фунабасі де, власне, і сталася передача зошитів.
В чому значущість “Сповіді…”, і навіщо я раджу прочитати її хоча б раз кожному?
Відповідь на це питання проста і складна одночасно - “Сповідь…” є автобіографічною роботою яка дозволить зрозуміти контексти в яких творив Дадзай Осаму. А з іншого боку - вона про людину, про те чим саме має бути наповнена справжня людина і як знайти собі місце коли від народження відчуваєш нестачу цього наповнення на субатомному рівні.
Як подає анотація на звороті книги - розповідає про трагічне життя людини у важкій атмосфері мілітаристичного чаду і протверезіння японського суспільства після поразки у війні.
Переходимо, нарешті, до основної частини, задля якої все і планувалося!
Мені лише на одну третю частину подобається таке представлення цього твору. Бо все, що наповнює його, те, що так вразило мене під час читання і не відпускає досі - це щире прагнення Осаму зрозуміти людей, намагання спочатку мімікрувати під оточення, а згодом повністю перекроїти себе під потреби суспільства.
Всі 92 сторінки, не включаючи післямови, я відчувала біль і відчай, як через призму нерозуміння людської природи Дадзай тільки більше тягнувся до життя.
Що важливого є в тому, що людина взагалі живе?
Чому люди так вибірково звертають увагу на оточуючий світ?
Чому мені так важко бути серед них?
Що в мені не так, як це виправити?
Чому мене так сильно нервує та виводить з ладу те, що інші приймають за буденність?
Що є в житті, що я (Дадзай Осаму) відчуваю стільки негативних емоцій, майже ненависті, до нього?
Чи інші відчувають так само, просто прикидаються краще ніж я?
Всі ці питання червоною ниткою ломаючої долі тягнуться через оповідь. Аби не переказувати її повністю скажу тільки, що всі згадані вище 92 сторінки покладені на пошук відповідей на поставлені запитання.
Важко, особисто мені, сказати чи знайшов він ці відповіді, чи ні. Бо 13 червня 1948 року митець пішов з життя - хворий і змучений, він написав своє останнє оповідання "Гуд бай" і разом із Ямадзакі Томіе кинувся в один із токійських водозбірників - Тамагава.
На його письмовому столі залишилися: рукопис "Гуд бай" з авторською правкою, лист-заповіт, адресований дружині Мітіко, іграшки дітям і вірш Сатіо Іто:
Дощик пройшов,
Брудний ставок збаламутивши.
У каламутній воді
Не відбиваються більше
Хвилі квітучих гліциній.
“Сповідь неповноцінної людини” цілком і повністю про емоції, про їх вивертаючу нестачу та спроби їх в собі розбурхати. Про шалене бажання відчути та зрозуміти ближнього свого.
Історія не те що сумна, вона збиваюча з ніг та ставляча під питання самі основи основ міжлюдських відносин.
Саме тому я не буду її перечитувати.
Вона відверта на стільки, наскільки відвертий труп під час розтину.
У вас не буде і шансу не повірити, чи поставити під сумнів правдивівсть світосприйняття автора.
Тому, якщо ви не боїтеся такої відвертості - читайте і сподіваюся, що нічого із прочитаного вам не відгукнеться.
