Жінка стояла біля вікна. Я не міг збагнути: спиною вона до нього чи обличчям. Машинально спробував визначити її зріст, але мозок був здатний лише сформулювати запитання, та не шукати відповідь. Певний час я просто мовчки дивився на неї, аж поки не усвідомив — треба щось сказати. Або вона заговорить сама. Мені здавалося, що в будь-якому разі це буде безглуздо чи навіть крамольно. Але не лежати ж тут до… а, власне, до чого?
— До світанку, якщо тобі так потрібні орієнтири в часі, — голос був м'який, ніжний, обволікаючий. Але я все одно підскочив від несподіванки.
— А… так, дякую, — пробубонів я.
— Це завжди кумедно. Ви так лякаєтесь, так ніяковієте... Намагаєтеся щось вдіяти, коли минає перша реакція. — Жінка схилила голову набік.
— Ти стоїш обличчям до мене? — ця фраза вилетіла несвідомо. Так, що я сам здивувався.
— Так. А ти хочеш побачити моє обличчя? — рівним тоном запитала вона.
— У мене дуже багато запитань до тебе, якщо чесно, — мені почало здаватися, що прямої загрози немає.
— Питай.
— Хто ти?
Вона засміялася тихим, мелодійним сміхом. Так я уявляв собі сміх юних сільських скромниць на призьбі років сто п'ятдесят тому.
— Я — та, кого ти сам шукав, — грайливо відповіла вона.
Жінка плавно підійшла до книжкової полиці, зняла дерев'яну фігурку й почала крутити її в руках. І тут мені стало дуже ніяково. Піт миттєво проступив на лобі, а тіло затремтіло так, ніби мене било струмом.
— Спокійно, — лагідно сказала вона. — Я бачу, ти швидко все зрозумів.
— Я… я нічого не зрозумів, — голос тремтів в унісон із тілом.
Вона підійшла до дивана й сіла навпочіпки біля мого узголів’я. Обличчя я все ще не бачив, але фізично відчував її погляд.
— Люди вірять, що в іменах прихована сила. Що якщо ти знаєш ім'я, то ти в безпеці. — Вона крутнула фігурку в пальцях і поклала її поруч зі мною. — Я зекономлю нам час. Я прийшла вночі, взимку, саме в той час, коли навколо тебе відбувається те, що відбувається.
«Вона бачить мене наскрізь», — майнула думка.
— Так, я бачу тебе наскрізь. Знаю, про що ти думаєш, про що думав і про що думатимеш. Але я розмовляю з тобою. Я розбудила тебе — отже, не хочу шкодити. А тепер до справи: назви моє ім'я.
Тремтіння стало нестерпним.
— Не бійся, — її голос став оксамитовим, солодшим за мед.
— Мара, — прошепотів я і тієї ж миті відчув, як провалююся в безпам'ять
