001
Срібна зробила коло, ступаючи дуже обережно, особливо там, де могла наступити на рупрехтові ноги. Ноги стирчали з-під машини, яку володар тих кінцівок вже годину намагався полагодити шляхом підкручування, підтягування та ледь зрозумілого злого рикання.
Срібна присіла поруч з ногами.
-Ведмедю… - дракониця смикнула ліву рупрехтову ногу.
-Ведмедику, ти тут? - вони смикнула й праву.
-Рррр! - рикнуло з-під машини і Срібна відпустила ногу. - Звісно я тут, драконице! Ти ж мене за ногу смикаєш!
-А хто зна? Може тут тільки ноги?
-Це як? - Рупрехт креготнув і виліз з-під машини.
-Ну… як… Ноги тут, тулуб посередині, а голова вже в зовсім якомусь іншому місці?
-На шматки мене розірвати хочеш, драконице? - Рупрехт підозріло поглянув на Срібну, зваживши у руці ключа, яким тільки що закручував щось під машиною. - Не вийде, одразу попереджаю. Я увесь в одному місці, там і тоді, де і коли я маю бути.
-Ой, Рупрехте, та що ти! - Срібна ображено махнула руками. - Ну які ж ще “на шматки”! Придумаєш таке…
-Просто мені треба бути в зовсім іншому місці, - продовжила дракониця, підводячись. - Не в цьому, в іншому. Далеко звідси.
-Ну то сіла б на корабель, та й пливла б…
-Ні, - Срібна хинула головою. - Воно хоч і кажуть, що “забагато капітанів заведуть корабель на гору”, але стільки капітанів я не знайду… А мені треба на гору.
-І тому ти знайшла мене?
-Так!
-От невгамовна!
-Сам такий!
-Ну добре… - Рупрехт теж підвівся з підлоги та заходився витирати брудні долоні. - Кажи, куди тобі треба, відвезу.
-Дякую, ведмедику! - Срібна аж підскочила від радощів. - Є в Японії таке місце…
002
Старі кам’яні сходи петляли вгору по схилу гори. Камені їх від часу потріскалися, стали прихистком для зелененької травички, якій багато не треба - грудка землі, кілька крапель води та сонячний промінь. Промінчики ті пробивалися крізь листя дерев, що росли по обидва боки від сходів, - вони бігали по каменях, ніби граючись із травичкою. Листя шелестіло, змішуючись із співом птахів, ніби плескаючи у долоні пернатим співакам.
-Довго ще нам підніматися? - запитав Рупрехт Срібну, яка вперто крокувала вгору перед ним.
-Допоки не дійдемо. - не обертаючись відповіла дракониця. - Півдороги вже позаду.
-Ти ж те саме із сотню сходів тому казала… - зітхнув чоловік.
Срібна зупинилася. Розвернулася. Вмерла руки в боки.
-Тому що півдороги ми подолали вже коли приїхали до цих сходів. - промовила вона повчальним тоном. - Зрозумів, Кума-сан?
-Ох ці твої стародавні мудрощі… - Рупрехт покрутив головою, роздивляючись навколо. - Хоча місце гарне, але навіщо взагалі ми тут і зараз деремося вгору? Могли б сісти собі під деревце, відпочити…
-Дивись! - Срібна вказала пальцем на щось у траві на схилі поруч зі сходами.
Рупрехт придивився і з деякими труднощами второпав, що драконячий палець вказує йому на равлика. Равлик неспішно тягнув свою мушлю вгору, в тому ж напрямку, в якому йшли і Срібна з Рупрехтом.
-І що? Равлик. - посміхнувся Рупрехт. - Повзе. Навіть не захекався… За кілька днів, мабуть, буде на вершині.
-Равлик повзе, і на відміну від тебе, не питає, скільки йому ще повзти залишилося! - Срібна роздратовано хитнула головою.
-Теж стародавня мудрість?
-Ні, це мудрість тут і зараз!
-То я занотовую?
-Закарбуй собі у лоба!
003
-Тут був храм, - сказала Срібна кількадесят сходів по тому. Сказала не обертаючись, ніби розмовляла із кам’яними сходами, деревами чи вітром.
-Невеличкий храм, присвячений богові цієї гори і, чомусь, дощу. В ті часи їх, храмів, було багато по всій країні… хоча й країни ще як такої не було - так, скупчення маленьких областей, що постійно ворогували одна з одною.
Мабуть, тому й храми з’являлися один за одним. В тому місці в той час, вони були чи не єдиним прихистком, де можна було розраховувати знайти спокій та мир.
-Я тут жила, - відповіла дракониця на мовчазне питання Рупрехте. - Жила і… можна сказати, виховувалась. Нас таких тут було кілька - сироти, діти невідомо кого, які невідомо звідки й як потрапили до воріт храму на горі.
Знову ж, в ті часи нас, ничіїх дітей, було багато. Значно більше, ніж храмів…
Я їх досі пам’ятаю - дівчат, з якими виросла, служниць, що нас виховували. Як ми працювали, як ми гаяли час замість того, щоб працювати… і як ми отримували покарання від служниць за те, що гаяли час замість праці. - Рупрехт навіть не бачачи обличчя Срібної відчув, як вона усміхається.
-Не думай, нас не використовували як дешеву робочу силу, просто якщо ти вже живеш при храмі - маєш щось робити. Хоча б підтримувати порядок у будовах та дворі. Або ходити до лісу збирати ягоди й трави.
Це було найпочесніше завдання. Переважно тому, що отримавши його можна було піти на цілий день, трохи назбирати того, за чим тебе відправляли, а потім сидіти в тиші під деревом, чи валятися десь на галявинці, дивитися на хмари і ні про що не думати…
-Лежати під деревом і ні про що не думати - оце так життя! - хмикнув позаду дракониці Рупрехт, уявивши в деталях Срібну, яка валяється по галявинці.
-Яка в тебе уява, ведмедю… - Срібна не зупиняючись поправила волосся. - Але… так. Це було не найкраще й не найбагатше життя, це було просте життя, але це було - життя. Багато кому його в ті часи не доставалося.
-Ті часи - це коли? - задумливо промовив Рупрехт. - Десь п’ятнадцяте-шістнадцяте сторіччя за людським календарем? На нашому боці планети тоді теж… не всім вистачало.
-Та життя ніколи не вистачає… ніколи й ніде.
004
-Не хвилюйся, Рупрехте! - Срібна засміялася. - Кінець вже не за горами!
-Що, знов півдороги пройдено?
-Мабуть вже три чверті.
-То добре… - Рупрехт зупинився на мить аби позіхнути, потім наздогнав драконицю. - Срібна… а що сталося далі?
-Далі?
-Із храмом… тими, хто тут жив… з тобою? Завжди ж має бути якесь “далі”...
-Так, - ствердно кивнула Срібна. - Завжди. Завжди є… є якесь “далі”...
Дракониця примружила очі та хитнула головою.
-І тут, - продовжила вона. - Тут і тоді далі була кров. Багато крові. Людська кров, що текла з вершини аж до самого підніжжя гори.
Мене не було тут. Це був якраз той день, коли можна було лежати під деревом і ні про що не думати. Щасливий день. Аж поки я не повернулася до храму і не побачила. Нікого не залишилося. Ні служниць, ні священників, ні дівчат, що жили зі мною. Лише кров повсюди, кров і шматки… розірваний одяг, поламана зброя… порубані й пошматовані тіла… і відомі, і невідомі мені тіла…
-Невідомі? - запитав Рупрехт, але Срібна не відповіла.
-Мене не було з ними, розумієш, Рупрехте? - сказала вона натомість. - Не було. Там і тоді, коли я мала бути разом із ними, мене не було. Коли я побачила… зрозуміла… я кричала. Кричала так, що дерева злякалися і скинулили листя. Кричала так… що вперше перетворилася на дракона. Я не могла повернути нікого з померлих, але я могла повернути належний вигляд місцю, де вони жили, яке вони любили. І я змила кров дощем. Я вичистила ці камені крижаною водою так, що вони блищали мов дзеркало.
Там і тоді я померла, Рупрехте. Там і тоді я народилася знову. Людина пішла разом з усіма, дракониця залишилася у цьому світі.
Ось таке було “далі”... Не дуже веселе.
-Вибач, що запитую… - Рупрехт погладив бороду, ніби сумніваючись, чи варто щось казати. - Але чи варто було сюди повертатися?
-Сказати чесно - не знаю, - Срібна потисла плечима. - Правда, не знаю, навіщо я тут. Але після того, як я оселилася у замку пана Кріґера, мені чомусь захотілося навідатись туди, звідки все почалося.
005
Вершина гори так само заросла деревами, як і її схили. Де-не-де поміж стовбурами можна було помітити залишки будівель. Якщо колись ці камені й були вимиті й відшліфовані так, що блищали мов люстро, то ті дні давно вже минули. Час, вітер і корені дерев не залишили їм жодного шансу…
-Диви, Рупрехте… - проговорила Срібна, чомусь тихо, майже шепотом і вказала кудись убік від місця, де скінчилися старі сходи. Рупрехт придивився й побачив там, куди вказувала дракониця, равлика, який вперто тягнув свою мушлю кудись уперед.
-Цікаво, чи це не той самий равлик якого ми бачили внизу? - запитала Срібна.
-Але як він встиг? Невже ж він такий моторний…
-Хто знає, Рупрехте. Можливо, якщо так має статися, равлик легко долає гору… - Срібна підняла обличчя до неба, в якому пливли кашлаті білі хмари. - Кажуть же, що ми опиняємося завжди у тому місці у той час, коли маємо там опинитися. От тільки я тоді не встигла…
Срібна зробила кілька кроків уперед.
-Я мала зробити це так давно… - сказала вона, опускаючись на коліна перед тим, що сторіччя тому було її домом. - Мала… якби ж я тільки мала мужність…
Кашлаті хмари застигли в небі.
Листя дерев зронило останній шепіт і замовкло.
Промені сонця перелякано зупинилися й побігли назад.
Перед Срібною на вершині гори стояла будова храму - така, як вона була в останній день, коли дракониця її бачила.
Із дверей будови на двір висипалася дюжина чоловіків - вдіті у заношений одяг, із мечами заткнутими за пояси, заплямовані брудом і кров'ю, вони сміялися й підбурювали одне одного, вже хвалилися між собою тим, що зробили із служницями та мешканками храму.
Срібна закричала.
006
Вона билася.
Вона була драконом, вона могла змести цих людей хвилею води, втопити їх у темному дощі, перетворити на крижані статуї та розбити на друзки… але це було б надто легко. Не для неї - для них. Вони не заслуговували на таке.
І тому вона билася. Не як дракон, не як людина - як б’ється скажений звір. Вона драла пазурами, вона відривала зубами, вона здирала шкіру і кропила все навколо гарячою кров’ю.
Луска на її боках, що зазвичай виглядала як пласке кольорове татуювання, зараз настовбчилася й грала хвилями - людська її подоба ледь стримувала ту лють, що кипіла всередині.
Рупрехт ворухнувся-був, щоби кинутися до неї - він не мав жодної надії стримати розлючену драконицю, але міг допомогти їй скінчити все якнайшвидше… але ноги його відмовилися рухатись, ніби приросли коренями до гори.
-Не треба, янголе, - промовив хтось поруч.
-Я не ангел, - рикнув Рупрехт у відповідь, шукаючи поглядом того, кому належав голос. Поруч не було нікого, окрім того єдиниго равлика, який, нарешті, дотягнув свою мушлю туди, куди хотів і зупинився.
-Ти вісник, - сказав равлик, повертаючи одне око на Рупрехта. - Цього досить. Будь свідком того, що відбувається тут і зараз і сповісти потім про це.
-Хто ти?
-Ох так, ти ж західна нечисть… для вас божество - це могутній воїн у блискучих обладунках, чи неможливо гарна жінка. Тут, на цій землі, божество - це гора і все, що на ній живе й росте. - Дерево за спиною Рупрехта нахилилося й привітно постукало його гілкою по плечі. - Все-все-все, і равлик теж.
Рупрехт лише хитнув головою. Сперечатися із богами він не хотів, але Срібна…
-Не зупиняй її. Все відбувається так, як мало відбутися. - спробував заспокоїти його равлик. - Вона зараз у тому місці і у той час, в якому мала бути завжди. Принаймні ті, хто жив тут із нею отримають помсту, якої хочуть, і отримають спокій. Бо стільки мстивих привидів в одному місці - це не скінчилося б добром… до того ж, тут вона має народитися.
Дивися.
007
Кров лилася.
Срібна кричала.
Кров та крик сповістили світові.
Дракон народився.
