(усі збіги з реальними особами не мають у собі жодних цілей, окрім художньо-публіцистичних)
Після презентації бібліофільської збірки «Дніпровський книжник» у Бібліотеці української діаспори імені сенатора Джона Маккейна до мене підійшла божевільна бабця. Та, яка ходить на всі культурні події міста(як і я), усе фоткає на смартфон і всім незадоволена. Вона наблизилася до мене й каже із запитальною інтонацією: «А ви... ». Я собі продовжую цю фразу в голові: «... Денис Лукін?». Віковий ценз моїх шанувальниць пробиває стелю. Але вона закінчує: «... Ілля Гомола?». Я відповідаю «Ні» й впадаю в глибоку задуму.
Треба було сказати: «Ні. Але я Денис Лукін. Це теж непогано. А, можливо, навіть краще. Ви читали мою останню збірку? Ні? Я також».
Думаю далі. Приходжу до остаточного висновку, як треба було відповідати. «Так, це я. Ілля Гомола — саме так мене звати. Чим можу бути корисним?».
Вирватися нарешті з тісних лещат Дениса Лукіна, подолати вбивчо-серйозну реальність, піти в гру, сюр, буфонаду...
***
От чого я не очікував на зустрічі бібліофілів, так це агресії і сварки. А вони були. Якийсь божевільний бібліофіл, виступаючи, почав на підвищених тонах звинувачувати керівників бібліотек і власників книжкових раритетів у тому, що ті перешкоджають доступу (над)звичайних читачів до рідкісної інформації, не скануючи або не даючи сканувати іншим для подальшого розміщення в глобальній мережі Інтернет деякі примірники зі своїх надбань. Йому висували контраргументи. Він не хотів слухати, перекрикував усіх, ситуація накалялася... Дехто, нервуючи, розчервонівся. Люди це були переважно літні. Не хотілося б, щоби з кимось трапився удар...
Один стариганчик так зручно вмостився на дивані, утонув у ньому, що коли один із доповідачів попросив його підвестися, щоби всі присутні могли побачити людину, про яку йшлося в промові(а йшлося саме про нього), той не зміг встати зі свого місця...
Можливо, тоді вперше в приміщенні бібліотеки пролунало словосполучення «срана книга». Від того таки крикуна. Чи може справжній бібліофіл сказати «срана» щодо книги? Навряд...
Ось він і виказав себе.
Добре, хоч бійки не було.
«І до новин культури. У бібліотеці Дніпра відбулася сутичка за участю відомих бібліофілів міста й пересічних любителів книг... Перемогла дружба».
Хотілося заверещати на все горло й голосно промовити: «Припиніть! Я прийшов до бібліотеки не для стресу й негативу. У храмі знань не можна підвищувати голос. Жодного прояву агресії, сука, тут не має бути! Ідіть на базар, у пивбар, виблядки, і не псуйте гармонійну атмосферу інтелігентним людям у святому просторі!».
Зустріч затягувалася. Пасувало б завершувати. Але самовільно залишити зал у таких випадках не випадає. Не можна просто встати й піти із засідання бібліофілів... Я знаю, як повпливати на ситуацію. Треба змінювати реальність.
Для цього необхідно підвестися і почати створювати прощальну метушню. Ані йти, ані залишатися. Підходити до когось, розмовляти, переставляти рюкзак із місця на місце, вдягатися, а потім, ніби щось забувши, повертатися до свого стільця... І всім своїм виглядом давати приклад до наслідування іншим. Далі захід сам собою завершиться без офіційного оголошення про це.
Книга... Сакральний прямокутник, зроблений із паперу, картону й людської душі — що б це не значило.
Приємно бути в товаристві ентузіастів, для яких книга — найбільша пристрасть. Вони про це не казали, але й так зрозуміло: якщо ти по-справжньому любиш книгу, нічого сильніше ти любити не будеш.
