Де шукати надію серед хаосу війни та як література здатна дарувати відчуття нормальності навіть під обстрілами?
У новому інтерв’ю журналістка Анастасія Прокопенко спілкувалася з авторками книги «Діти вогненного часу» й дізналася:
- як народилась ідея твору;
- як війна змінила погляди Катерини Пекур та Мії Марченко на життя, творчість і співпрацю.
Читай про силу історій, київських духів, містичне «Завокзалля» і про героїчний Київ, який став серцем їхньої книги.
Чому ви вирішили стати письменницями? Це була мрія дитинства чи поклик уже в дорослому віці?
Мія: Я зростала в дуже, так би мовити, «літературній» родині. Моя мама викладала літературу, і я завжди бачила, що вона ставиться до письменників, як до богів, які можуть увічнити якусь тему, людину чи подію у своїх книгах, щоби про них завжди пам’ятали. І мені теж хотілося стати кимось таким для неї.
Ще одним із поштовхів до моєї кар’єри письменниці стало прочитання чудового історичного роману «Анжеліка», де мені не сподобалася кінцівка і страшенно закортіло написати свою. Тож я почала писати власний варіант: фанфік, і це стало таким собі першим письменницьким витвором.
А ще в школі в нас з однокласниками було дуже класне хобі: ми всі писали продовження якихось серіалів, мінялися потім цими зошитами й таке інше. … У них це захоплення минуло, а в мене — ні. Пізніше, коли я вже закінчила філологічний факультет, зрозуміла, що не хочу займатися далі наукою, і почала більш свідомо рухатися до видання своїх книг.
Катерина: Своєю чергою, я не можу сказати, що стати письменницею було моєю мрією. Радше це було природним станом мого існування. І щойно я навчилася писати — відразу почала вигадувати та записувати всілякі історії. Не можу виділити момент типу «ось-я-вирішила-займатися-письменництвом», ні. Я просто робила це. Свого часу почала писати цикл науково-фантастичних романів десь у віці 11 років. Цей величезний об’єм був написаний звичайною кульковою ручкою в простому зошиті! Але перша моя публікація була видана задовго після цього, тому ось такий мій шлях.
Як ви познайомились? І як виникла ідея працювати саме в співавторстві?
Мія: Познайомилися ми на «Творчій майстерні», яку проводив український фантаст Володимир Арєнєв у 2011-2012 році, точно не пам’ятаємо. І відтоді почали спілкуватися, а згодом — дуже здружилися.
Катерина: Під час розмов ми помітили, що наші ідеї дуже взаємодоповнюють одна одну. Діставши кожна зі свого сховку свої напрацювання, ми об’єднали їх — і я дуже задоволена тим, що нам вдалося.
Єдине — спочатку це мало бути невеличке оповідання, але ми «трохи» не вклалися в ці межі, на щастя.
Чому в центрі книги «Діти вогненного часу» саме образ Києва? Чому саме це місто?
Мія: Узагалі ідея цієї книги народилася в березні 2022 року, коли почалася війна й ми з Катериною лишилися в Києві, нікуди не виїжджали. І для того, щоб створити хоча б якусь ілюзію нормальності та відчувати себе тими, ким ми є — почали зустрічатися на залізничному вокзалі.
Фактично ця історія була придумана на Південному вокзалі, на головній його площі, поки над нами збивали ракети, а під нами проводили евакуацію людей…
Й от споглядаючи це все, читаючи всі оголошення про зниклих людей, бідолашних тварин, дивлячись на химерно-занедбані місцини Києва, ми зрозуміли, що хочемо розказати цю історію. Історію про Київ, де знову розпочалася війна (хоча насправді вона триває вже давно, приблизно 400 років). Ми хотіли розповісти думки міських духів щодо цього всього.
Чиєю ідеєю було «Завокзалля»?
Мія: Насправді тут важко сказати, чия саме це була ідея, тому що ми двоє працюємо в жанрі міського фентезі, яке й має охоплювати незвичний химерний світ, щось потойбічне.
Катерина: Оскільки ми проживаємо неподалік вокзалу, то в нас обох уже були певні ідеї для міського фентезі, пов’язаного з ним, якісь розроблення світобудови.
Чи були якісь труднощі в процесі написання книги?
Катерина: Звісно, суперечки були, але ми намагалися вирішувати їх конструктивним способом, тому що це звичайний робочий процес. Десь поступались одна одній, десь доводили свою правоту… Але все ж таки один епізод, коли ми мало не посварилися, був. Ми навіть встигли налякати цим нашу випускову редакторку! Приводом стала кава: наші головні герої отримують завдання принести стаканчик хорошої кави. Я писала чернетку цієї сцени. Узагалі це було пов’язано із жартом, що на Київському вокзалі ніде не можна знайти нормальну каву, але зараз це вже не так (сміється). І треба було вписати конкретні характеристики цієї кави, тож я вписала свої улюблені сорти. А потім за сцену взялася Мія, а в неї кардинально інші смаки… І ми реально почали сваритися за це! Але ми таки викрутилися, тож, любі читачі, побачите, що ми придумали.
Чи плануються наступні частини цієї історії? Адже на обкладинці зазначено назву серії «Навпакиїв», що натякає на продовження.
Мія: Ми, звісно, лишили наприкінці книги гачок, за який можна буде зачепитися, якщо читачі вимагатимуть продовження, але поки ми працюємо над іншими, окремими творами.
Насправді тут виникло маленьке непорозуміння (прим. ред. щодо назви серії «Навпакиїв»), тому що це — назва серії, започаткованої видавництвом, і не ми її придумали.
У планах у Readberry публікація творів різних авторів та авторок України, тобто це буде міжавторська серія.
Зараз ми працюємо над своїми сольними творами: я дописую «Битву дерев», яка буде присвячена ботанічному саду, а Катерина вже здала в редактуру текст свого детективного міського фентезі «В32: Служба магбезпеки».
Катерина: Ці наші твори не є продовженнями «Дітей вогненного часу», але вони розширюватимуть цей усесвіт. Перетинатимуться і герої, і місця, тож буде цікаво!
Що б ви порадили молодим авторам/авторкам, які лише розпочинають свій письменницький шлях?
Мія: Якщо звертатися до людей, які недостатньо впевнені в собі та у своїй майстерності, то ось моя порада: ніколи не зневірюйтесь у власних сюжетах. Хай якими химерними та дивними вони вам (або ж комусь іншому) не здаються, вони — ваші. Ви їх придумали. І вони мають право на існування.
Варто розрізняти екологічну та токсичну критику. Для себе я розрізняю це так, що токсична критика, це коли ти приходиш після зустрічі й перша твоя думка: «Я — нікчема, нездара, нічого не вмію». А якщо ви приходите натхненні, із бажанням та мотивацією покращити щось — це була екологічна критика. Умійте це розрізняти.
Катерина: Усі молоді автори стикаються із зовсім різними проблемами, тому однозначну пораду тут дати неможливо. Я цілком підтримую Мію щодо критики.
Додам лише те, що варто вірити в себе і триматися якомога далі від людей, які хочуть вас знецінити.
А ще знайте, що не завжди проблема у вас, якщо щось не вдається. У творчих сферах має значення також і везіння, мають скластися певні обставини. І цього обов’язково варто дочекатися!
Коректорки: Ангеліна Іванченко та Анна Ковбасенко
Дизайнерка: Софія Віннік
Маєш цікавий матеріал про сучасну українську літературу та хочеш, аби його опублікували? Надсилай на пошту [email protected].
Популяризуймо сучукрліт разом!
