Замітка на “Читомо” від 29.05.2020. На жаль, я тоді не вгадав переможця…
Найпотужніший книжковий ринок — це, безумовно, англомовний ринок. Пробитися туди — мрія кожного регіонального автора, адже за ним спостерігають видавці всіх країн світу. І якщо Вас переклали на англійську, то запевне згодом перекладуть і на інші мови. На жаль, сам англомовний світ не такий пильний до іномовців. Тож талантам зі сходу доводиться сяяти вдвічі яскравіше, або вдаватися до хитрощі...
Так уже склалося, що шлях на Захід письменникам Східної Європи торують відеоігри (хай пробачать мені поляки й естонці означення «Східна», бо кращої назви для колишнього Соцтабору я не зміг підібрати). Як би не заперечував пан Анджей Сапковський, та саме ігри зробили його письменником міжнародної величини — у цій суперечці я повністю на боці добродія Дмитра Глуховського. Ігри, що йшли попереду першотворів, не просто готували фанатську базу — вони найперш інформували про існування таких книжок і авторів. Нам, українцям, важко зрозуміти наскільки це важливий аспект, оскільки для нас польський та російський книжкові ринки ніколи не були Terra incognita. Однак наш позір не надто ширший, чому частково присвячений цей допис.
Я недарма згадав естонців. У кінці минулого року вийшла естонська рольова відеогра «Disco Elysium». Унікальна детективна ролівка без боївки і з ухилом у діалоги вже отримала високі нагороди за найкращу оповідь: «The Game Award» 2019-го і «New York Game Award» 2020-го року. Її сценариста — естонського карела Роберта Курвіца — номінували на славнозвісну «Неб'юлу» у категорії «найкращий відеоігровий сценарій». Нагородження премією відбудеться цьогоріч 30 травня, і свідомий біографії автора я не маю сумніву, що саме він дістане нагороду.
На жаль, культурний простір батьківщини цього потомственого митця доволі герметичний. Тож український читач і навіть глядач досі не чули про Роберта Курвіца. А між тим кінострічка за його сценарієм представляла Естонію на 86-ому «Оскарі». Мова про фільм режисера Вейко Оунпу «Free Range» (себто «Привілля»), котрий потіснив українське «Плем'я» на 21-му Палицькому фестивалі європейського кіно: звання найкращого фільму розділили на двох. Хоч Естонія, як і Україна, колишня частина Радянського Союзу, у контексті сучасної культури ми опинились у цю мить не ближчими, ніж Португалія до Польщі в день виходу першої гри «The Witcher». Адже грі «Disco Elysium» передувала книга...
Роберт Курвіц, син митця Рауля Курвіца (художника, архітектора і музиканта), як і батько, встиг спробувати себе у різних мистецтвах. У 2001 році юнак 1984 року народження стає піснярем і виконавцем рок-гурту «Ultramelanhool». Гурт, що виконував прогрок, випустив два альбоми: «Must apelsin» («Чорний апельсин») у 2004-му і «Materjal» («Матеріал») у 2008-му році. Щоправда другий альбом був записаний за власний кошт і викладений в Інтернет. Третій же альбом під назвою «Fantastika» («Фантастика»), анонсований у 2011-му, взагалі не побачив світ. Однак не надто вдалий початок не згасив творчий запал Курвіца-молодшого. У 2011-му році син і батько разом створили альбом «Forbidden to sing» («Заборонене до співу»), котрий отримав щорічну премію Естонського культурного фонду.
Музикант Роберт влився в таллінські кола дадаїстів-флюксусівців, познайомився з молодим художником Олександром Ростовим і досвідченим письменником Кауром Кендером. Ростов і Курвіц зійшлися у середині 2000-х на підставі спільної любові до настільних рольовок. Саме в ігрових партіях народився незвичайний паропанк-всесвіт, що пізніше втілився в книжці і відеогрі. Удвох вони засіли за створення роману: Роберт писав текст, Олександр малював ілюстрації. На створення книжки пішло аж 5 років. Нарешті в 2013 році за підтримки Кендера було видано фантастичний детектив «Свята і страшна пахощ» («Püha ja õudne lõhn»).
Книжка була названа естонськими критиками однією з найзначніших літературних подій останнього десятиліття і порятунком естонської прози після «пропащих нульових».
«Текст має здатність створювати приголомшливі асоціації – в голову приходять Маргарита Шагінян, Азімов, Стругацькі, Муракамі, а також Ільф і Петров і новий скандинавський кримінальний роман»
— описував «Пахощ» відомий критик Прійт Хобемягі.
У свою чергу фантаст Як Томберг теоретизував на підставі книги:
«З літературно-теоретичної точки зору роману „Свята і страшна пахощ“ вдається динамічно використовувати дві жанрові тенденції, досі далекі одна від одної у загальноприйнятій системі жанрів: реалістичність і фантастичність. А надто йому вдається зобразити споконвічну внутрішню спільність цих тенденцій, і таким чином він є „нашим особистим невеличким доказом“ того, що світова література початку ХХІ століття в традиційному розумінні це втілення різних проявів нового продуктивного реалізму»
(дуже сподіваюся, що машинний переклад не надто спотворює сенс).
Було продано тисячу примірників роману — блискучий результат, враховуючи розмір країни. Однак Курвіц сприйняв такі продажі за провал і пішов у запій. Почасти він правий: виторг був негідний п'яти років праці; внутрішній ринок Естонії банально замалий, а всю згадану похвалу не почули за межами країни, тож іншомовних видань не намічалося.
Можливо, якби естонський карел Роберт Курвіц знав російську, то вчинив би, як колись зробило чимало українських фантастів, — видався б у Росії, власноруч переклавши твір. Одначе він не знає російської, а старий друг Кендер доречно порадив:
«Мої діти кажуть мені: „Досить писати книжки! Книжки вже ніхто не читає! Тобі треба податися у відеоігри“».
І Курвіц з Ростовим подалися у відеоігри. Вони проторували собі шлях на Захід грою у тому ж всесвіті, що і роман. І тепер, після успіху гри, готуються до видання англійський та російській переклади книжки, які відповідно дістануть назви «Sacred and Terrible Air» і «Святой и страшный аромат». Тим часом для українців сучасна естонська жанрова література лишається у сліпій плямі. Принаймні поки не прогримить успіх англійського видання.
Іронічно, що сам раніше ізольований автор вірить у єдність післярадянського простору:
«Особисто я себе вважаю дитиною Радянського Союзу. Я народився в СРСР, це в моєму свідоцтві про народження. Я завжди відчував себе частиною великої геополітичної формації, відчував, що я частина (не в сучасному націоналістичному сенсі, а у великому геополітичному сенсі) дещо навіженого месіанізму, у котрий слов'янська цивілізація часом впадає. Це річ, яку я поділяю. В моїх амбіціях побачити себе в одному ряду з Братами Стругацькими або російськими футуристами початку XX сторіччя».
