Страх виборів

Звісно, всім, хто слідкує за українським інформаційним простором, давно зрозуміло, що Ельґато належить до пулу так званих “позитивних блогерів”. Це очевидно з багатьох аспектів: вибірковості тем, які він висвітлює, обережної подачі, регулярної раптової мовчанки в кризові для влади моменти. Тож я очікував “охранительського” посту від нього.

– Ельґато.

Оскільки я категорично незгоден із позицією людей, які панічно бояться слова “вибори”, мені закортіло критично відгукнутися на цей текст.

По-перше, справа не в особі Федорова, тож абсолютно байдуже, що він там собі хоче. Бо відновлення Федорова на посаді міністра оборони — це не про віру в месію, це про удар по шулерських руках, які об’єктивно давно необхідно ударити за численні “комбінації”. Інакше зваримося, як ті жабки на повільному вогні. Від самого 2019 року ні на день не зникала перспектива прокинутися в “Маленькій україномовній Росії”: від Богдана до Єрмака, від карантину до навали — багато років країна існує всупереч рішенням влади, долаючи державну владу як перепону. Тому природно, коли стало зрозуміло, що Володимир Зеленський відмовляється йти на зустріч протестувальникам, нарешті постало питання: а не легше замінити самого цього “геніального кадровика”, який котрий рік тасує друзів на посадах?

По-друге, ми обираємо кращих із гірших, бо інших у розпорядженні не маємо. Так само Євромайдан гидував своїми номінальними “лідерами”, але від того не ставав на бік Януковича. Бо для протесту особистості — лише засіб впливу на систему.

По-третє, вибори Президента України під час війни заборонені законом про воєнний стан, а не Конституцією. Конституція лише пролонгує поточне скликання Верховної Ради. До слова, положення того закону дуже сумнівні, оскільки у тексті Конституції не передбачено понадстрокове перебування на посаді. І “за збігом обставин” у нас хронічний параліч роботи Конституційного суду ще з часів інавгурації Зеленського. Взагалі, як чудово, що чинний “гарант конституції” дотримується букви законів, зокрема самовільно призначаючи виконувача обов’язків міністра оборони та ще не цивільного. Владнати нюанси заднім числом — це зразковий легізм, чи не так? А ще нагадаю, що пан Президент свого часу Адміністрацію Президента України перейменував на Офіс, щоб обійти закон про люстрацію, де, бач, Адміністрація згадана, а ось якийсь Офіс не фігурує. Ні, у цій суперечці жодна сторона не боронить недоторканність закону.

По-четверте, одностайність за будь-яку ціну, а фактично безумовна згода з начальством — це ґрунт, на якому виростають і стоять авторитарні та тоталітарні режими. Ми у складній ситуації, країні потрібні складні рішення. Конкуренція підходів, ідей, рішень — оцей страшний “розбрат” — це якраз відгомін старої демократії мирного часу. Боятися цього — боятися свободи.

По-п’яте, схоже, Федоров дійсно намагався не поглиблювати конфлікт із Зеленським, щоб не робити своє повернення неможливим. Я не бачу в тому підході чогось поганого — навпаки розумний підхід. Ставку же підняв, бо стало очевидно, що вже ендшпіль, а поступки не буде. То в чому суть претензії? Слід змиритись з половинчатою перемогою? З нас достатньо усунення Сирського й призначення Драпатого? Чи Федорову слід було відразу істерично вимагати відставки Зеленського? Євромайдан, взагалі-то, теж не за повалення Януковича стояв: народ спершу хотів лишень підпису під угодою про Асоціацію. Події розвиваються в часі — так буває.

До речі, в УНР не було виборів. Народна Республіка впала під керівництвом самопризначених харизматиків з Директорії. Можна скільки завгодно боятись чвар виборної влади, але ефективних “болбочанів” розстрілюють єдиноначальники з диктаторськими повноваженнями.

Безперечно, будуть великі проблеми з організацією виборчого процесу, але мене дивують українці, які між, так, малорепрезентативними, але хоч якимись виборами і десятиліттям без будь-яких обирають безстрокову відсутність виборів.

Ну, головне: ніхто не змушує голосувати за “популіста й кон’юнктурщика” Федорова на тих виборах.

P.S. Останні абзаци в стилі “подивіться в інший бік” коментувати лінь.

Update: Бачу, чимало людей в соцмережах вважають вибори організаційно неможливими в наших умовах. Як на мене, у нашій ситуації важливішою є принципова змінність влади, аніж повнота народного волевиявлення. Тому найпростішим способом оновити керівництво було б призначення Голови Верховної Ради виконувачем обов’язків Президента після відставки останнього. Звісно, поточний голова ВР як очільник держави навряд когось влаштує, тому попередньо слід провести опитування в “Дії” й голосування в Раді за призначення нового. Недолік такої схеми лише в тому, що виконувача обов’язків Президента України можна призначити лише з числа чинних депутатів.