Писати про це мені важко та страшно але важче та страшніше було говорити про це з мамою.
Моя мама дурна та наївна але дуже добра та щира, я б не назвала її недосвідченою, їй більше підходить термін “недалека”. Її не хвилює нічого окрім сім'ї та нашого добробуту. Найстрашніше, це втратити когось з нас, її дітей. В цьому питанні жінки моєї сім'ї схожі, бо для мене також важливо, щоб у них все було добре і уявити світ без них, без моєї сім'ї мені важко.
А тому ми якось сіли та поговорили так, як ще ніколи не говорили і ніколи не мали б говорити.
У нас в сім'ї є… не правило, ні, закон: якщо обирати кому жити, то в першу чергу — дітям, бо ми, старші, життя вже побачили, а в них все має бути попереду. Прабабуся, бабусі і мати завжди казали, що ладні попрощатися з життям матері/батька заради життя дітей та братів/сестер, якщо доведеться обирати. Я виросла на цій думці, що правда довелося додумувати, завдяки чому мій закон звучить інакше: майбутнє цінніше за минуле.
Ви можете нас засудити, коли це стане адміністративним чи кримінальним порушенням. Однак, тримайте в голові, що це правило на випадок ситуації життя та смерті, бо навіть у курйозному питанні: 5 людей чи твоя мати, ми знаємо відповідь на питання. Спойлер: одну людину відв'язати від колії ви встигнете, а 5х — ні.
Так от. Сіли ми поговорити, що ми робитимемо у випадку, якщо:
їх не стане;
їх будинок завалиться;
рашисти зайдуть до міста;
вони не зможуть евакуюватися.
Я повертаюся додому, щоб їх поховати та йду до воєнкомату. Якщо їх не стане, то в мене буде тільки одна ціль на решту життя: помститися. Здається, що вже не має бути сумлінь, що до не правильності цього бажання помсти. Наш народ достатньо прощав та терпів, ми були добрими до ворогів. Я не буду доброю і покладу життя, щоб помститися за свою сім'ю. Хоч до старості буду полювати на рашистських злочинців.
Ми узгодили низку правил. Мати свистки, пищалки і будь що щоб подати сигнал. Якщо є змога вибігти з будинку — біжати на вулицю, а не у підвал. Якщо немає змоги: ховатися поруч з холодильником, або у ванній попередньо накрившись дверима (вони зняли двері шафи).
Вони мають виїзджати за будь яку ціну, щоб їм не довелося залишити чи кого. Якщо дорослим не вийде покинути місто, то місто мають покинути діти. За будь яку ціну.
… Це неможливо навіть написати… Маман сказала мені, що якщо у них нічого не вийде, то вона не буде чекати поки рашисти прийдуть в її дім, щоб познущатися, покалічити, зґвалтувати та вбити їх… Вона знайде в собі сили вбити дітей та покінчити з собою…
Ми шукали підтримки у один одного в своїх рішеннях. Вона сказала, що зрозуміє мене, а я… а в мене язик став важче за каменя. Що я їй скажу? “Ні, мамо, краще пережити це.” Пережити що? Те, як твоїх дітей повільно вбивають на твоїх очах? Як з тебе живцем знімають шкіру? Маман не зможе. Та й я не зможу жити знаючи, що вони пережили. Тому, як би важко це не було говорити, я її підтримала.
Ця розмова між нами сталася десь пів року тому чи більше, коли активно ширилися подробиці дій рашистів у Київській області. А сьогодні я побачила відео в якому розповідалося, що німкені, під час другої світової, вбивали своїх дітей та себе, як тільки радянські війська заходили до міста, бо ті відверто знущалися навіть з немовляти, роблячи з них калік на все життя чи навіть вбиваючи. Немовлят. Дітей, що ще навіть мовити не навчилися. Вони були визволителями але вчиняли як варвари, уподоблюючись своєму ворогу. Наші війська не такі, як в часи червоного террору, не сповнені тваринних інстинктів але варвар на нашій землі, і він не просто уподобився своєму старому ліпшому другу-ворогу, він став його уособленням і тепер наших жінок переслідує думка, що краще смерть ніж життя після страждань.
Наш сімейний закон похитнувся. Трапилося те АЛЕ, що змінило нас…
А на щоб наважилися ви не маючи змоги захиститися, сховатися та втікти?
В мене був період в житті, коли я обирала: повернутися до бабусі та евакуюватися. Повернувшись, я б опинилася в окупації і… я навіть не можу уявити що б тоді було. Навіть, якось не правильно над цим думати, бо цього зрештою не сталося і не знаю, як себе відчувають ті, що все ще в окупації. Бабуся довго плакала, коли ми вперше почули одне одного за 8м місяців, заїкалася, повторювалася, вона голодувала, майже не спала і довгий час не мала потрібних їй ліків. Їй було не просто важко…
А тут за кордоном я працюю, відправляю кошти своїм рідним (відправила дітей з маман до кінотеатру на Мавку, поповнюю рахунки на телефоні, додала грошей на купівлю малим телефонів, купую іграшки на свята братові та сестрі — я хочу щоб у них було дитинство), доначу ЗСУ і трошки шкрябаю собі на навчання, бо хочу отримати ще одну освіту.
Війна закінчиться. Всі ці страшні думки не справдяться та залишаться в минулому, глибоко в нашій совісті. А поки ми проживаємо кожен день з думкою, що він може стати останнім і одного дня слухавку ніхто не підніме та не скаже: “Алло!”
