17 липня
Я починаю помічати, що дерева стають ближче до корпусів. Це звучить безглуздо, але я вечорами заміряю відстань від ганку четвертого корпусу до найближчої срібної берези. Кожного ранку ця відстань зменшується на півметра. Серед вожатих ходять чутки, що цей табір будували не для відпочинку дітей, а щоб годувати ліс. Кожні п'ять років тут зникає дитина, але адміністрація списує все на втечі або нещасні випадки на воді. Місцеві кажуть, що під табором розташована стара шахта, де колись знайшли срібне коріння, щось, що росте знизу вгору і забирає людське тепло.
19 липня (Останній запис, знайдений на розірваних сторінках)
Сьогодні відбою не буде. О другій годині ночі всі ліхтарі в таборі згасли одночасно. Зі сторони лісу донісся такий гучний шелест, що позакладало вуха, але це не вітер. Це вони йдуть.
Я зачинив двері корпусу на всі засуви, але діти вже не сплять. Вони стоять біля вікон, вишикувані в шеренгу, і дивляться в темряву. Їхні очі, у світлі місяця вони відсвічують тим самим тьмяним, срібним блиском. Хтось стукає у двері ззовні. Стук повільний, важкий, наче б'ють сухим корінням по дереву. Арсеній Петрович був правий, воно живиться не сонцем. Воно прийшло за нами.
Примітка: за офіційними даними, 20 липня 1996 року табір Срібне дерево було повністю евакуйовано через нібито загрозу викиду шкідливих речовин на сусідньому підприємстві. Проте жоден із вихованців четвертої зміни того року так і не повернувся додому.
