Я ніколи не вірила в історії про дивні місця, яких немає на картах. Інтернет був переповнений вигадками: прокляті будинки, ліфти в інші світи, нескінченні сходи. До backrooms я ставилася так само. Жовті кімнати, старий ковролін, дзижчання ламп — чиясь вдала страшилка, яка випадково стала популярною. Я навіть сміялася з людей, які писали, що боялися заснути після прочитання. Через тиждень я перестала сміятися.
Усе почалося абсолютно звичайно. Я поверталася додому після нічної зміни. Вулиці були майже порожні, лише холодний вітер ганяв дрібне сміття між багатоповерхівками. Хотілося якнайшвидше дістатися квартири, прийняти душ і проспати цілий день. Я звернула у вузький провулок, щоб скоротити шлях. Перший крок був звичайним, другий теж. А після третього асфальт під ногами зник.
Я не впала, не відчула удару. Просто наступної миті вже стояла на жовтому ковроліні, який пружинив під підошвами так, ніби пролежав тут десятки років. Повітря було теплим, важким і мало дивний запах сирої штукатурки, старого пилу та вологого паперу. Над головою безперервно гули люмінесцентні лампи. Їхній звук був настільки одноманітним, що вже за кілька секунд почав проникати під шкіру.
Я різко обернулася, але провулка не було, позаду простягався такий самий жовтий коридор. Попереду — ще один, праворуч і ліворуч — кімнати без дверей, однакові настільки, що погляд переставав помічати між ними різницю.
Я довго стояла, переконуючи себе, що це сон, галюцинація або наслідок перевтоми. Я навіть ущипнула себе за руку так сильно, що залишився синець, але нічого не змінилося. Все те саме дзижчання ламп та нудотний жовтий. Я дістала телефон, батарея показувала дев'яносто відсотків, але мережі не було. Годинник застиг на 03:17 і більше не рухався. Я перезавантажила пристрій тричі, однак час залишався незмінним, ніби тут він просто перестав існувати. Треба йти, інших варіантів немає.
Я йшла спочатку повільно, уважно запам'ятовуючи повороти. Потім швидше. Згодом майже бігла, хоча всі коридори залишалися однаковими. На стінах не було жодної подряпини, жодного вікна, жодної позначки, які допомогли зрозуміти, що я хоча б раз побувала тут раніше.
Минуло кілька годин, або хвилин, а може днів. Тут це неможливо було визначити. Втомившись, я сперлася рукою на стіну й тільки тоді помітила, що шпалери теплі. Майже гарячі. Вони ледь помітно здригалися під долонею, ніби за ними працював величезний механізм, або повільно дихало щось живе. Я різко відсмикнула руку. Дзижчання ламп на мить стихло. У цій короткій тиші я почула кроки, дуже далекі, повільні. Вони лунали десь попереду, але звучали так, ніби людина не просто йшла, а навмисно підлаштовувалася під мій темп.
Я закричала:
— Є тут хтось?
Кроки припинилися. Я чекала відповіді. Минуло кілька секунд і мій власний голос долинув із темряви попереду:
— Є тут хтось?
Інтонація була майже такою самою. Майже, тільки в кінці речення прозвучала наче, усмішка.
Я побігла. Коридори миготіли перед очима. Повітря ставало дедалі важчим, а лампи почали блимати, ніби не витримували чогось, що наближалося разом зі мною. За спиною вже виразно чулися кроки, вони не пришвидшувалися, не відставали. Просто залишалися на однаковій відстані. Це лякало найбільше. Той, хто був позаду, знав, що наздожене мене будь-коли.
Я завернула за черговий ріг і різко зупинилася. Попереду стояла жінка, вона дивилася у стіну, її світле волосся спадало на плечі, а руки безсило звисали вздовж тіла.
— Слава Богу, — видихнула я. — Ви теж...
Вона дуже повільно повернула голову, її обличчя було моїм. Тільки старішим, виснаженим. Очі запали так глибоко, що здавалися чорними проваллями, а губи пересохли й потріскалися до крові. Вона дивилася на мене так, ніби вже давно забула, як виглядають живі люди.
— Не біжи, — тихо сказала вона. — Воно любить, коли ти біжиш.
Я не встигла нічого відповісти. Лампи згасли, коридор занурився в абсолютну темряву. Я почула дихання, воно було всюди: попереду, позаду, наді мною, і зовсім поруч із самим вухом.
Коли світло знову спалахнуло, жінки вже не було. На ковроліні залишилися лише брудні сліди босих ніг, що тягнулися вглиб лабіринту. Я пішла за ними, не тому, що хотіла, тому що іншого вибору не було.
Мене знайшли через три дні неподалік того самого провулка. Поліція вирішила, що я заблукала й пережила сильний нервовий зрив. Лікарі говорили про галюцинації через виснаження. Родичі були щасливі, що я взагалі повернулася. Я теж намагалася повірити саме в це.
Минуло два місяці і я знову працюю, знову сплю у власному ліжку, знову ходжу знайомими вулицями. Тільки іноді, коли заходжу до порожнього офісу, лікарні чи торговельного центру, мені здається, що дзижчання ламп триває трохи довше, ніж повинно. А ще я навчилася ніколи не дивитися в довгі порожні коридори. Бо одного разу я все ж озирнулася і в самому кінці побачила себе. Вона стояла нерухомо, усміхалася і дуже повільно підняла руку, запрошуючи мене повернутися.
