Мері, ти чуєш мене? прошепотів Марк, голос трішки тремтів, а в горлі пересохло, ніби він до цього 10 хвилин кричав, і шепіт - це останнє, на що він був здатен.
Мері ж сиділа незворушно, вдивляючись в річний фінансовий звіт, більше схожа на воскову фігуру, аніж на людину. Її губи тільки ледь ворушились, і часом можна було подумати, що бачиш, як зволожуються її очі, які не кліпали.
Не варто чіпати людину, що перебуває в такому стані, скоріш за все в цей момент світ розсипається , як пісок поміж пальців втрачаючи свою форму і структуру.
В думках Мері, і справді, вівся монолог, який вона потім покладе в основу своєї книги, якби ми могли почути, то це було б щось таке:
... стикнулась з відчуттям, що все навколо мене не вписується в поняття нормальності і раніше це мене тішило і надихало, а зараз викликає відчуття завмирання. Я була неодноразово в ситуаціях, коли торнадо літало по всіх частинах мого життя і я мечилась разом з ним. Пізніше навчилась відходити вбік і спостерігати збоку, як все відбувається. А зараз... стою в центрі цього торнадо, не бачу, куди воно рухається, а тільки по тому, що підіймається вгору, можу складати пазли, що було зруйноване, і я вже ніяк допомогти чи врятувати нічого не можу. Можливо, я і є це торнадо? А як знати, вщипнути себе не допоможе... До мене долинають звуки, крики, прохання, і мені б хотілося роздертись, щоб мати змогу відреагувати, але руки не підіймаються, а всередині відчуття, ніби серце повісилось і стало важким грузом, єдиним якорем, який тримає мене на цій землі. Вже жодні речі не мають ні ваги, ні значення, а якесь ніби шосте чуття тільки шукає таких же людей з серцем, що стоїть за крок до...
І тут наче оминувши всі пункти пропуску долинув тихий шепіт Марка, що зараз нагадував більше молитву ніж просто слова. Вона повільно повернула до нього обличчя і піднятими бровами спитала: "Що?"
Марк розгубився, бо вже неочікував відповіді. Ковтнув трішки повітря і просто спитав: "Як ти?"
Вона посміхнулась і сказала: "Та все добре, а що)?"
