У кімнаті панував присмерк. Промінь вечірнього сонця, що проникав крізь вузьке стрілчасте вікно, вихоплював із тіні міцну спину, біле, ніби мармурове плече та сплутані золотаві кучері. Мешканець кімнати стояв обличчям до стіни, бо не хотів бачити навіть сонце — воно пробуджувало болісні спогади. Хоч він і не був богом сонця, колись давно його називали сонячним. Світлим, осяйним… Богові було зле. Він ніколи не думав, що йому, безсмертному та невразливому, може бути ось так по-людськи боляче й прикро. Ніхто в нього не вірить, не зводить величні храми на його честь, не звертається з молитвою. Його оракули — найточніші у світі, давно замовкли, більше ніхто не боїться його смертоносних стріл. Чому він досі живий, якщо йому стільки років ніхто не вклоняється? Бог гірко всміхнувся. Як же він ненавидів усіх цих міфотворців, поетів, письменників, драматургів, які нескінченно оббріхували та спотворювали його образ у своїй творчості! Воістину, мойри мають вельми специфічне почуття гумору. Жодна наймайстерніша статуя не могла гідно зобразити його красу, але він досі не зник і завдяки творінням скульпторів. Безліч екскурсоводів у музеях та професорів у авдиторіях по всьому світу постійно згадує його ім’я. Воно все ще звучить, тому Лета досі не поглинула його. Він перетворився на міф та архетип. Але як ж принизливе становище бога, якого дуже давно ніхто богом не вважає! Раніше його боялися, бо він легким рухом руки міг здерти з когось шкіру, або винищити всіх дітей жінки, яка посміла виявити неповагу до його матері. Його шанували, бо по-справжньому поважають лише тих, кого бояться. Ним захоплювалися і вважали ідеалом попри беззаперечну жорстокість. А яке блискуче в нього тоді було почуття гумору! Навіть трохи прикро, що з усіх його жартів смертним найбільше запам’ятався далеко не найдотепніший — з вухами віслюка, якими він обдарував одного туговухого царька, що геть не розумівся на музиці. Тепер від колишньої величі бога, а отже й від нього самого, лишилася бліда тінь.
Чому досі так боляче? Чому він не може змиритися? Інші ж змирилися, живуть собі й не переймаються, воліючи не думати про те, що рано чи пізно всі вони стануть поживою Забуття. Купідон — цей бридкий хлопчисько, лише сміється й вихваляється, що поки існує статевий потяг, йому ніщо не загрожує. Авжеж, йому навіть День Святого Валентина ще довго допомагатиме триматися на плаву: символіка, листівочки, вся ця дурня. Купідон нині чи не найбільш розтиражований із них. Боги розважаються та відволікаються від своїх страхів як можуть. Сестра-он знайшла собі забавку — полює з подружками на браконьєрів. Зоозахисниці знайшлися! Еко-активістки! А була ж колись богинею полювання. Беззубі й безславні часи, що вони зробили з нею? Під час їхньої останньої зустрічі, він кричав їй у обличчя, що її забудуть набагато раніше, ніж його. «Невже тобі байдуже, що ти зникнеш?! Не прикидайся, що тебе це не лякає!» Зараз він уже шкодує про це — відтоді, як вони з сестрою остаточно розсварилися, нема з ким і побалакати про негаразди старих богів, яким дихає в потилицю неминуче Ніщо.
Як вони всі здрібнішали! Колишні олімпійці й мешканці Асгарду, боги Давнього Єгипту та Індії, страхітливі любителі кривавих жертвопринесень із Південної Америки, чиї імена стихнуть раніше за інші, лише тому, що їх важко запам’ятати та вимовити… Всі безнадійно виродилися, зубожіли, але продовжують своє існування завдяки тому, що лишили слід у мистецтві людей: літературі, скульптурі, архітектурі, живописі. Колись він був покровителем мистецтв, тепер мистецтво дає життя йому, якщо це животіння можна назвати життям. Навіть найнижчі форми мистецтва, такі, як сучасна поп-культура, надають їм, давнім богам у відставці, трохи сил. Будь-яка згадка — немов доза для наркомана: паскудне голлівудське кіно, нікчемна книжечка, навіть той клятий диснеївський мультфільм «Геркулес», з якого він сміявся й плакав. Марвеловські комікси годують скандинавських богів! Смішно. А який грандіозний піар зробив свого часу Говард Лавкрафт цьому дрібному, майже забутому божку Ктулху! Потьмянілий сонячний бог майже заздрив. Та годі вже брехати самому собі, не майже. Який абсурд — він, великий бог-цілитель, бог-згубник, залежить від пам’яті смертних людиськ і заздрить чужій популярності! Та як із цим можна змиритися? Як вражена гордість може не завдавати йому нестерпних страждань?
Легкий вітерець доніс до нього з вікна ледь відчутний хвойний аромат. Кипариси… Його улюблені дерева скорботи. Бог тяжко зітхнув. Пам’ять дозволяє існувати, але лише поклоніння, лише віра роблять могутнім, а цього вже давно немає й не буде.
Пролунав тихий стукіт у двері. Не дочекавшись відповіді, до кімнати заглянув гарний, стрункий юнак із довгим каштановим волоссям.
— Мій пане... — В голосі незваного гостя, як завжди, відчувалося зворушливе тремтіння, коли він вимовляв ці слова.
— Чого тобі, Гіацинте? — Роздратовано спитав бог.
— Ви так довго не виходили… я непокоївся.
— Як бачиш, я поки що не зник. Здається, я велів тобі не з’являтися переді мною, поки не виконаєш завдання. Отже якщо ти посмів, у тебе для мене є хороші новини. Чи може я помиляюся?
Він одразу ж пошкодував про свою грубість. Урешті-решт, Гіацинт — єдиний, хто завжди був готовий померти за нього, а одного разу й дійсно помер. Останній, хто бачить у ньому справжнього бога.
— Я виконав більшу частину, — трохи знітившись відповів Гіацинт.
Бог знову спалахнув гнівом:
— Що значить «більшу частину»?! Ти зв’язався з тим писакою?
— Це було нелегко, але я був настирливим і домігся зустрічі.
— Він погодився писати «Давньогрецьких богів», чи ні?
— Він сказав, що подумає. Ідея, мовляв, непогана, але в нього зараз багато інших проєктів. До того ж, у давньогрецьких міфах забагато… як же він це назвав? Чутливого контенту. Він боїться, що в нього можуть виникнути проблеми.
— Цербер його дери! Про скандинавських богів він написав, а про грецьких не хоче! «Чутливий контент»! Ніби в Еддах цього лайна замало. Та що він про себе думає, взагалі?! Хоче, щоб його проблемою став я?
— Мій пане… справа в тому, що він багатий. Таких нелегко підкупити. — Гіацинт помовчав хвилину і додав, — Зате всі чудово розуміють страх. Може, наступного разу трохи нажахаємо його?
Світлий Феб, Аполлон Сріблолукий нарешті розвернувся до нього і зробив крок із тіні. Нещадно-прекрасний, такий, що боляче дивитися. Гіацинт шанобливо схилив перед ним голову й не побачив, як у очах кольору кипарисової смоли зблиснув хижий жовтий вогник.
— Ну, якщо він і далі буде таким упертим, можна й нажахати.
Квітень, 2020р. Переклад з російської, листопад 2024р.
