Коли говорять про Миколу Хвильового, зазвичай згадують його відомі
гасла, літературні дискусії та трагічне самогубство 13 травня 1933 року.
Але за образом палкого письменника та ідейного лідера ховалася звичайна
людина зі своїм болем. Його особиста трагедія була різносторонньою, і
однією з її граней став біль батька, якому довелося жити в розлуці з
рідною дитиною.
1.1 Драма з рідною донькою Іраїдою.
Перший шлюб Хвильового з Катериною Гаченко був коротким. У
1919 році в них народилася донька Іраїда. Воєнний хаос тих років та
переїзд письменника до Харкова призвели до розпаду родини.
Катерина залишилася в Богодухові й згодом вийшла заміж вдруге —
за Дмитра Кривича, який офіційно вдочерив дівчинку. Ображена на
Хвильового через розрив, Катерина категорично заборонила йому
брати участь у вихованні доньки.
Проте Хвильовий щиро любив Іраїду й ніколи не забував про неї. Не
маючи змоги бути поруч, він роками стежив за її життям через
спільних знайомих і був у курсі всього, що з нею відбувалося.
Письменник регулярно намагався передавати кошти на її утримання.
Ба більше, бажаючи зробити доньці особливий подарунок, він
придбав і надіслав їй великий білий рояль. Однак колишня дружина
Катерина, затявшись у своїй образі, категорично відмовилася
приймати цей дарунок, через що інструмент тривалий час так і
залишався стояти на вулиці.
Дівчинка вважала своїм батьком вітчима і взагалі не знала, хто її
біологічний тато. Таємниця відкрилася під час палкої родинної
сварки, коли Катерина сварилася зі своїм новим чоловіком, а Іраїда
почала захищати вітчима. Саме тоді мати в гніві кинула, що той їй не
батько. На жаль, особисто поспілкуватися з Миколою Хвильовим
доньці так і не судилося — вона побачила його вже в труні, під час
похорону в Харкові.
1.2 Падчерка Любочка
Усю свою нерозтрачену батьківську ніжність і щоденну турботу, яку він
не мог віддати рідній доньці, Хвильовий спрямував на падчерку — Любов
Уманцеву (доньку Юлії Уманцевої), яку він лагідно називав Любистком.
Вона стала для нього не просто вихованкою, а справжнім промінчиком
світла.
Хвильовий дуже опікувався Любою: переймався її навчанням,
підтримував і намагався захистити від жорстокої реальності. У будинку
«Слово», де атмосфера щодня ставала дедалі важчою через постійне
стеження спецслужб, саме Люба була для письменника найближчою
душею, поруч із якою він міг відчути себе просто дбайливим татом.
1.3 Передсмертний лист
У 1933 році, коли в Україні вирував Голодомор, а радянська влада
заарештовувала його близького друга Михайла Ялового, Хвильовий
зрозумів: тотальне знищення українських митців не зупинити. Його
рішення піти з життя було не лише політичним протестом, а й актом
відчаю через крах комуністичних ідеалів, у які він колись палко вірив.
Перед смертю Хвильовий написав два листи: один — офіційне звернення
до парторганізації, а другий — особистий, адресований саме падчерці
Любочці, яка стала для нього рідною донькою. У ньому він залишив
зворушливі й сумні слова:
«Золотий мій Любисток, пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінчений роман, між іншим, вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив — значить уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю. Прощай, мій золотий Любисток.
Твій батько».
Крім того, у своєму передсмертному розпорядженні Хвильовий висловив
останню волю — передати всі авторські права на свої літературні твори
Любочці, намагаючись бодай так матеріально захистити її після своєї
трагічної загибелі.
Історія Хвильового-батька показує, як жорстока епоха та особисті
обставини позбавили письменника можливості просто бути поруч із
рідною донькою, перетворивши його батьківство на суцільний біль, який
він намагався тамувати турботою про Любочку.
