Мирослав Лаюк «Залізна вода»
4/10
Відверто кажучи, для мене ця книга стала тією, яку ти читаєш тільки тоді, коли від неї немає куди тікати.
Якщо під час читання здебільшого складалось враження, що «історія не визначилась» зі своєю основою, то після – що тебе обманули. Книга обіцяє тобі захопливі пошуки листа, з приватної переписки Лесі Українки та Ольги Кобилянської, а отримуєш – особисту історію страждань головного героя Богдана. Всі ж розповіді про сучасників Лесі Українки там присутні, ніби у якості виправдання. Крім того, книга має купу напівпустих сторінок, хоча об’ємом всього 260, вже зі змістом та післямовою автора. Тільки 4 з цих сторінок – про взаємодію Лесі та Ольги.
Сам твір поділяється на дві основні половини: власне різноманітні історії життя людей, які так чи інакше пов’язані із Лесею, та сучасну історію Богдана. Між собою ці половинки співпрацюють просто жахливо.
Історії з минулого, хоч інколи й повторюють одні й ті ж сцени, всі пов’язані між собою, дають тобі цікаве відчуття погоні за привидом видатної постаті. Проте, через велику кількість персонажів та постійне чергування розділів (один про минуле, один про Богдана), це все складається у мішанину, ніби читаєш дві зовсім різні книги одночасно. На мою думку, цьому творові справді було б краще у форматі двох не пов’язаних між собою книжок.
Головним же мінусом для мене став саме Богдан. Якщо на початку його зображають цікавою людиною, з міцними принципами та важкою долею, то за кілька розділів він перетворюється у дратуючу постать, яка бігає за листом просто «тому що це моє». Все життя йому не був цікавий і потрібний той лист, а от щойно ним зацікавився хтось інший, то тепер він готовий ледь не вмерти за нього. Чому? Відповіді немає. Особисто мене цей персонаж дратував протягом всього читання, хоч твір і намагається нас змусити йому співчувати, ледь не на кожній сторінці. Це відверто втомлює, особливо на фоні вічно ображеної поведінки героя, яка відганяє від нього всю можливу емпатію. Тільки за його взаємодією з батьком спостерігати цікаво, й віриться в неї дуже легко.
Крім того, ви не знайдете тут жодного жіночого персонажа, який би був повноцінним. Це все або сюжетні «функції», які стрибають навколо головного героя, або глибоко нещасні однотипні постаті, що відрізняються лише деталями. Серед них, яскраво виділяється хіба що монахиня-грубіянка, наче ковток свіжого повітря.
Візуальні описи – єдине, що дарувало мені насолоду. Вони глибокі, соковиті та метафоричні. Тут тобі і мухи в смолі живого дерева, і звисаючий з моста кінь, і спляча дитина серед надгробків, і дарабники посеред крижаної води та смертоносних колод. Все, чого душа забажає, але дочитавши, замість звичної туги за історією, я відчула полегшення.