Паранойя

28 річний Олег, якого раніше не міг розбудити жоден будильник, останні 3 місяці страждав від безсоння. Він не міг приймати медикаменти, чи заспокійливі, тому що після них в нього були кошмари. Він бачив сни, в яких хтось був. Хтось, кого ніяк не можна було розгледіти, але тривога підказувала, що треба тікати. Та він не міг прокинутися через снодійне, тому йому доводилося “бігати” всю ніч, аж доки на ранок його тіло не підривалося з жахом з ліжка. На початку він просто нервово оглядав все довкола і знову лягав спати, але з часом цей страх поселився дуже глибоко. Йому вже не вистачало рішучості вилізти з під ковдри, в яку він залазив відразу з пробудженням. Прокинувшись, він поспіхом піджимав її під себе з усіх боків, аж доки не перекривав увесь доступ всередину. Серце калатало, неначе зараз вибухне від напруження. Він розумів, що цей час в “безпеці” доволі обмежений і йому вже скоро доведеться набратися мужності і визирнути, переконатися, що ззовні нікого немає. Але чи точно нема? Повітря ставало все менше, температура під ковдрою росла, вже починає проступати піт. Ніяких звуків ззовні я не чую, двері в кімнату були зачинені, я підпер їх стільцем, вікна теж він не міг би відчинити ззовні, хіба вибивати, та ніяких натяків на це нема. Та чи задер я штору. Сука, забув. Він точно там, він точно дивиться просто на мене за вікном. Чого він хоче, чому він це робить. Фуф… Вдих. Видих. Мені не треба його боятися. Я маю ніж під подушкою. Чого б він не хотів, я зможу дати відпору. Блять, як же страшно. Будь ласка, заспокойся. Там же нікого нема. Не має бути. Добре, на рахунок три. Один…. Два….. Три! Різким рухом він скинув ковдру, ніби намагаючись застати когось зненацька. Огледівшись, зрозумів, що був правий. Нікого тут і не могло бути. А штори все таки задерті. Краще не буду їх навіть чіпати. Лише 3 година ночі. Здається цей барбавал мені більше не допомагає. Та половину з його допомогою все таки я зміг проспати. Варто ще з два десятки капель собі накинути і вже дожити до ранку. А там вже перша зустріч з психотерапевтом - моя найбільша надія. Намацавши телефон він увімкнув ліхтарик і попрямував до дверей. Та стільця біля них не було.