Пітьма навколо колола очі, не давала ні бачити, ні чути, навіть звичайний подих здавався непосильної задачею. Темрява окутувала мандрівників, вони відчували ніби тонуть в бездонній трясовині, настільки густа й непроглядна вона. Ейнеру хотілося розвернутись, покинути цю кляту печеру та піти додому. Він думав про те що вже більше трьох місяців не бачив своєї коханої Лори, не бачив доньки Ейри, все його нутро голосило, щоб той скоріше повернувся. Та Ейнер не слухав, він пригнічував ці крики його душі, адже просто повернутися, для нього - не краще безславної смерті в цих печерах. Обіцянка сковувала його міцніше за сталевий ланцюг, за чавунні кайдани. Гордість лицаря, що не дасть йому розчарувати короля, не дасть відступитися від даного йому завдання, чавила його серце щемливим тягарем.
З загону в сто п'ятдесят людей нині залишилось близько сорока. Точну кількість ще живих Ейнер і не знав, надто багато залишились позаду, відмовившись йти далі. Ще більше зникло. Періодично, під час привалів на сон, дехто кидав похід, вони щезали, кидаючи речі, кидаючи всі свої знахідки, іноді кидаючи навіть одяг та зброю. Та ніхто їх не засуджував, ті хто ще залишився, тримаються лише на твердій волі та своїх переконаннях, проте кожен з них миттєво помчав би навспак, будь така можливість. Лейкір ледве волік свої ноги, тривале недоїдання, через обмежені запаси харчів. Для юнака, що тільки-тільки но став зброєносцем, подібний похід був поза його можливостей. Та все ж, на диво, рудий хлопак продовжував йти там, де більшість зрілих воїнів вже давно втекли. Він, як і Ейнер, думав про сім'ю, що чекала на нього вдома, на кожному привалі і перед сном, він думав про повернення, про те як його будуть радісно, з вітаннями зустрічати, після всього, що встиг пережити. Лейкір не був таким ідейним як інші, та ці думки дозволяли, хоч і важко, та все ж йти далі.
Пробираюсь звивистими тунелями, світло в яких було лише зрідка і від сяйливих каменів, що були в них від початку. Та й вони вже добігали кінця - майже всі були витрачені за той довгий час в походу.
— Ейнере, чи не пора перейти на факели? — викрикнув Лодд. — Ми так скоро геть забудемо, що таке світло!
— Не можна, — різко заперечив той. — Ти не гірше мене знаєш, що вони необхідні нам на зворотнім шляху.
— Так, та судячи з карт ми обійшли майже все, і нам не повинно зайняти багато часу на залишок.
Ейнер розмірковував декілька хвилин, хоч він і розумів наскільки вони важливі, та йому самому боліло бажання відчути хоч трохи світла і тепла, навіть такого незначного, що дає факел. Народ навколо, підтримав ідею Лодда, додаючи, що їм вже остогидло йти навпомацки. В кінці кінців бажання зігріти свій виснажений образ пересилило його:
— Лейкере, ходи но сюди з речами! — окликнув його Ейнер, махаючи сяйливим камінцем, що вже меркнув в його руці.
Юнак , не дивлячись на слабкість, миттєво підбіг, ледве не на ходу дістаючи факели та кресало. Ейнер взяв з його рук лише крицю:
— Тримай вогонь ти, моїм рукам краще бути вільними раптом доведеться меч дістати, — легко усміхаючись, звернувся він.
— Так! — задоволеним голосом відповів Лейкір.
Після третього висікання іскри, опущений до долу факел запалав освічуючи мужів, що зібралися довкола нього. Здавалося для них цей невеликий, миршавий вогонь був справжнім чудом, про яке вони так благали вже довгий час. Почав лунати тихенький радісний сміх, що доносився від кожного навколо. Радість, породжена цією бляклою іскрою світла і тепла, роздмухала ледве тліючу надію в їх серцях.
— Що ж, потрібно йти далі, — мовив Ейнер. — Лейкір з факелом піде одразу за мною, всім вистроїтися!
З піднятим настроєм, готовий йти далі, хлопчина підняв смолоскип над головою, намагаючись освітити простір для кожної душі. Пітьма навкруги нарешті була хоч трохи розвіяна, а вояки почали озиратися, розглядаючи обстановку довкола. Місце де вони вже стільки часу бродили, викликало в них інтерес, це відчуття потаємності та зачарованості приваблювало. Печера, на диво, виглядала досить рядовою: вирубана немов киркою, скрізь дрібні шматки чорної руди, немов після робіт шахтарів, мокрі плями на брилах, які стирчали по краях та дрібні калюжі під ними.
— Схоже десь поряд ґрунтові води проходять, — зауважив Лодд. — Можливо з цієї причини вона й була покинута.
— Навряд нас відправили б сюди на таку тривалу розвідку, якби це була єдина причина, — донісся голос Воррока з середини групи. Старий вояка не вперше ходить в подібний похід, за багато років він вже гарно знав передумови таких експедицій як ця, і це не пророчило йому нічого гарного.
Трохи поміркувавши та почесавши підборіддя, Лодд погодився з старим, та все ж застеріг решту, аби були насторожі, адже в разі чого від води їм тут нікуди діватися.
Просовуючись вглиб, Ейнер почав помічати, що простору в печері ставало дедалі більше, а стеля здавалася все вищою, це насторожувало його, передчуття небезпеки, яке уже давно з ним, ставало щодалі сильнішим. З кожним кроком вологе повітря, що супроводжувало донині, більше не відчувалося, не було жодної калюжі чи хоча б плями залишеної підземними водами. Чим просторіше ставало навколо, тим більше відчуття тиску чули на собі всі члени групи, немов щось незриме міцно стискало їх нутрощі. Ніхто не міг відідрати руки від мечів, немов сплавлені з рукояттю, вони трималися мертвою хваткою. Лодд нервово озирався по сторонах, в роті його пересохло, а в горлянці ніби застряг жмут металевої пряжі. Чуття напруження та настороги не давало йому зморгнути червоними зіницями, а зблідлою шкірою, градом котився холодний піт. Світло факелу різко опустилось до землі, грюкання дерев'яного держака відлунням розійшлося темними проходами. Лейкір стояв на колінах скорчившись й опустившись донизу. Хлопчину нудило під себе, він не міг витримати гнітючого тиску, що навіть бувалих вояк за ним, поринав у жах. Ніхто не промовив і слова, кожен розумів, що будь-якої миті може так само звалитися навколішки.
Ейнер нахилився до юнака, поклавши руку на спину, та глянув у вічі:
— Нумо, підіймайся, нам необхідно йти далі, залишатися тут небезпечніше, — мовив він, намагаючись привести хлопця до тями.
Сердечний погляд зазвичай суворого та непорушного мужа, струсом пройшов по нажаханому та скривленому лику. Лейкір стиснувши факел в руках та зціпивши зуби хотів би вже піднятися, та ноги його не слухались, немов розварений шмат м'яса вони валяли по землі. Обличчя його розтеклося, а на очах виступали сльози - ніякі зусилля не давали йому змоги встати. Повільно, з тремтячими ногами, підійшов Воррук. Підхопивши юнака за ліву руку, зі своїм змореним тілом, він тягнув хлопця догори.
— Хутчіш підводься, без твого вогню тут ніхто й кроку ступити далі не зможе!
Слова старого були намаганням дати хлопчині ще хоч трохи сили, та насправді половини люду тут дійсно могла продовжувати йти лише завдяки тому, що він освічував для них темряву. Хоч ноги все ще не повністю піддавалися Лейкіру, та обпершись на Воррука, він все ж почав потроху пересуватися, і хоч слабкість не покидала його тіло, він все ж високо тримав факел. Спостерігаючи юнака, що через несилу та паралізуючий страх, піднявся, щоб продовжити шлях, навіть у найбільш нажаханого чолов'яги позаду, додалося духу ступати далі. Моральний стан групи виріс на очах, ті хто ще мить тому були пригнічені й розчавлені вагою власного страху, нині нарешті змогли відірвати погляд від землі та направити його перед собою.
Пробираючись далі, прохід все більшав, виглядаючи, ніби був виконаний певно не для людських розмірів, повітря з вогкого та прохолодного обернулося сухим та гарячим, що пересохлі роти відчувалися іржавим металом, а очі походили більше на червоні кульки. Та досі ніхто більше не хотів здатися, дивним чином дух групи залишався на висоті, дозволяючи всім йти.
— Всім стояти! — пролунав грімкий крик Ейнера. — Попереду щось є!
Мечі миттєво повилітали з піхов, шум кроків та брязкоту легких обладунків змінився тривожною тишею. Широчезними очима вони вилупилися в пітьму попереду, туди, куди вже не доходило світло факела. Крижані краплі котилися їх, немов скам'янілими, тілами. Ейнер намагався вирівняти своє дихання, витріщаючись, залитими потом очима, в темну глибочінь. Це місце наганяло на нього жаху не менш ніж на інших, і хоч йому вдавалося, якимось чином, не піддаватися остраху і тримати себе в руках, з кожним новим кроком сили його слабшали. Трохи заспокоївшись, та сконцентрувавши всю свою увагу на тому, що чекало попереду, він підняв ліву руку догори, подаючи знач. Загін, намагаючись сформувати оборонний стрій, почав повільно пересуватися, готуючись до можливого зіткнення з чимось, або кимось.
Звук непослідовних кроків супроводжував наближення до невідомого, підкреслюючи розгубленість нажаханих вояків. Серед пітьми печери в їх очі різко врізався маленький спалах світла. Всі напружились не знаючи чого очікувати. В мить невідомість розвіялась, виставивши на огляд свій вид, що перебивав подих. Висотою з людський зріст, немов виготовлений з найчистішого і найблагороднішого золота - відблискував світлом факела канделябр. Форма його верхньої частини нагадувала ніби зморений людський образ з піднятим догори обличчям, де на місцях очей і в широко відкритій пащі, стояли великі, жовтуваті, наполовину згорілі свічки. З боків, два розгалуження, відходили тонкими руками: опущена донизу, заповнена старим воском ліва рука, та піднята над головою права, що тримала ніби геть нову свічу. Опускаючись, золота подоба спліталася і перекручувалась, нагадуючи більше переплетене коріння дерева, що розповзлося долом.
Заворожені очі та покрита мурашками шкіра. «Що за чортівня?», «Звідки воно тут взялося?» — буквально читалося з облич. Ейнер вглядався в золотий лик, намагаючись немов роздивитися щось, він не пригадував ніякої інформації про подібне серед давніх записів про ці місця, нічого навіть віддалено схожого серед будь-яких байок, історій чи оповідань. Дивним чином, тільки кинувши погляд на блискотливу фігуру, погане передчуття та острах, що так роздирали його від самого початку походу, вщухли, а на душі стало спокійно, немов настав тихий ранок після лютої нічної бурі. Думки розвіялися, зосереджений погляд змінився розсіяним злегка сонним взором. Стороною, повільно йшов юнак з вогником над головою, очі його були дещо закочені та з мутним поглядом направленим на найвищу свічу. Лейкір простягнув факел догори, до її гніту. Вид того, що намагався вчинити хлопчина, прояснив взір Ейнера:
— З-Зачекай! — викрикнув він, кинувшись до нього, силкуючись спинити.
Рука вхопилась за плече, відтягнувши Лейкіра назад. Смолоскип впав до землі. Погляд мужа направлений на свічу, та яскравий вогник на її кінчику затремтіли. Раптово, іскрою спалахнули свічки на обличчі ідола, а з образу його почав скрапувати, ще хвилину тому твердий віск. Краплі падали все швидше, за мить обернувшись тонкими струменями. Вони, один за одним, стрімко опускалися до основи фігури, бігли по її переплетеним стійкам, і розтікалися за нею урізнобіч. Віск прямував долом далі, за свічник, вимальовуючи півколо, та хвилясті проміні, що віддалялися від нього.
Члени групи, що були позаду, відтягнули Лейкіра до себе, намагалися привести хлопчину до тями. Закочені очі, стікаюча з роту слина, та тіло, що не ворушилося. Як би його не трусили, здавалося ніби сам дух покинув його.
— Якого біса, в житті подібного не бачив! — промовив тремтячим голосом Воррук, вглядаючись спантеличеними очима, в нерухоме, зблідле тіло юнака, що тримав він на руках. Хоч і був розгублений, старий продовжував намагатися розштурхати хлопця, або зробити хоч щось, аби той нарешті опритомнів. Йому не хотілося вірити, що ця яскрава іскра, яка до нині давала всім сил рухатися, тепер лежала безжиттєвим тілом на його руках. Та намагання його були марними. Лодду більше не хотілось спостерігати за цією картиною. Піднявши голову, та оглянувшись довкола, погляд його закрижанів, уткнувши в одну точку.
— Гей, Ейнере! Глянь-но туди, — піднявши руку, вказував він пальцем обіч, в темряву.
Відірвавши свій взір від канделябра перед собою, Ейнер кинув оком за напрямом, що вказував Лодд. Серед пітьми, близько метра над землею, немов вглядаюсь в них у відповідь, жевріла маленька вогняна цятка. Палаючи на кінчику свічі, такої ж, як і розташовані на ідолі, горілої та жовтувато-чорної, чи то від старості чи то від воску, вона ніби витанцьовувала, вітаючи гостей. За мить, на їх очах виник новий вогник, трохи нижче попереднього, він палав на власній свічці. Не даючи часу на здивування та страх, загорівся третій, за ним четвертий, п'ятий, шостий, сьомий. Один за один вони спалахували помаранчевими цятками, піднімаючись все вище догори. Різко обернувшись, Ейнер зочив збіжну картину: запалені свічки здіймалися догори стовпоподібним чином, виростаючи рядами, ідучи в сторони та в далину. Полум'яні цятки здіймалися все вище, доходячи прямісінько до височенної стелі. Раптово в горі замайоріли відблиски золота. В злегка освітленій вишині завиднілися, переплетені в срібні тенета, ланцюги, ніби ретельно викладена павутина. Сходячись в своїх переплетіннях, вони тримали грандіозні золоті кільця. З оплавленою облямівкою, витонченими різьбленими візерунками, що нагадували замальовки сонячного циклу, від них так і віяло давниною та незбагненною величчю. З'єднані між собою, утворювали сфероподібний кшталт, зі звисаючою в його центрі параболічною чашею. Щойно загледівши її, очі засліпив яскравий вогонь, що спалахнув в ній тієї ж миті.
Розплющивши покриті сльозами зіниці, Ейнер узрів невимовне видовище: місце їх перебування, зовсім не походило ні на печеру, ні на будь-які копальні, а більше на древній королівський бальний зал, однак значно більший за той, який йому доводилось бачити, настільки, що країв його було не видно. Тисячі сплавлених воєдино свічок, утворювали масивні ґвинтуваті колони, з покритими воском людськими фігурами на собі. Деякі з цих подоб, простягали руки в даль, тягнучись вверх, інші — відштовхували себе від колон, ніби намагаючись вирватися з них. Ейнер різко обернувся, кинувши взір на шлях по якому вони прийшли, та позаду не виднілося нічого схожого на вхід, лише цей велетенський зал, ряди колон та періодично звисаючі з ланцюгів воскові фігури, простягаючись за межі його поля зору. «А як довго... ми вже ходимо тут?» — питання різко проскочило в думках.
— Гей! — окликнув Лодд. — Як давно ми зайшли сюди? Звісно ми давно вже не бачили країв печери, та те що зайшли в такий великий простір мали б помітити.
— Та все ж ми не помітили. — насторожено оглядався довкола Ейнер.
Воррук здійняв голову над тілом хлопчика, звертаючись до Ейнера:
— Що будемо робити? Подібне нічого доброго не віщує і краще було б повернути та забиратися звідси.
Як лідер групи він прекрасно це розумів, його й самого не обійшло стороною це бажання, та гідність королівського лицаря, обов'язок, що він сам поклав на свої плечі, мов ті золоті ланцюги обплутали його серце, не дозволяючи покинути це місце.
— Ні, ми продовжимо, потрібно закінчити те що почато. В будь-якому випадку, навіть якщо ми зможемо зараз звідси вибратися, нічого хорошого нас ззовні не чекає, всі ми це прекрасно знаємо. — Тц, лайно. — скреготячи зубами, кивнув старий. — Та хлопчину я не полишу, навіть сам понесу, все ж його серце досі б'ється.
— Згоден, якщо є ймовірність, що він прийде до тями, то я не хотів би його кидати.
Закинувши Лейкіра собі на спину, Воррук з іншими продовжили путь.
Підземна зала здавалася нескінченної, ряди воскових колон продовжували супроводжувати групу, немов давлячи на них з усіх сторін. Періодично з'являлися сонцеподібні канделябри, що висіли вгорі, освічуючи, вимощену білим мармуром, дорогу.
— Старий, ти дійсно до того прив'язався до малого, що навіть готовий тягнути його на собі весь цей шлях, будучи й без того вже слабким та немічним? — дорікнув з насмішкою, підійшовши до нього Вімонд. — Я то думав ти його кинеш, виснажившись тягнути самотужки.
Воррук кинув злісний погляд на єхидно усміхненого Вімонда.
— Як завжди, намагаєшся потішити своє его дістаючи когось... Лейкір звісно вищий за тебе, але хотіти кинути його лише через свої комплекси, навіть для тебе це занадто. - посміхався у відповідь.
— Геть уже знахабнів, біснуватий ти діду, — процідив він скрізь зуби. — Я взагалі-то щиру турботу проявляю! Він вже не більше ніж шматок м'яса, лише сповільнює нас!
— Тільки завдяки йому відчай та страх тоді не полонили нас, тільки завдяки тому, що він зміг тоді рухатись! Чи ти вже забув як сам закляк на місці, не міг голови підняти, готовий дременути щодуху,тільки дай тобі шанс?
— І якби не він і його клятий героїзм, ми можливо вже б йшли до виходу з цих чор...
— Годі! — різко скрикнув Ейнер. — Досить собачитися! Краще будьте напоготові, ми до чогось наближаємося.
Попереду нарешті виднілося щось окрім незчисленних колон — край цього залу, без єдиного місця схожого на прохід далі. Вилуплені очі кожного були прикуті до одного. До картини, що висіла на цій стіні перед ними. Витвір мистецтва грандіозних розмірів, що ввись майже досягав повали. Буквально покритий товстим шаром старості та пилу, він все ще вселяв відчуття краси та величі. Рамка з давно зогнившої деревини та іржавих шматків металу, що випирали з неї, обрамляла зашарпане, цураве полотно. Та яким би потертим, місцями почорнілим воно не було, врода тої зображеної дівчини, змушувала будь-кого заціпеніти на місці з перехопленим подихом. Згорнувшись на перині, укутана довгою оксамитовою сукнею, своїми тонкими ніжними руками, вона міцно обіймала витончену в кожній деталі та чорну, мов смоль, корону. Довге сріблясте волосся, розпатлане лежало по ліжку, немов роздуте вітром, лише декількома пасмами опадаючи на білосніжне обличчя, з її довгими віями та густими бровами, які здавалося віддавали перламутром, з її трохи різкими вилицями та елегантним носом, її округлим підборіддям та пухкими вустами.
Мов заворожені, не маючи і шансу відвести погляд, полонені мужі повільну ступали до неї, намагаючись чи то краще роздивитися, чи то просто стати ближче. Раптово навкруги розійшовся звук падіння, всі обернулись, вдивлюючись в Лодда, що розвалився серед підлоги.
— Якого... за що я перечепився? — піднімав він голову озираючись.
Людська подоба показалась перед ним.Схилившись до землі у молитвеній позі, вона була подібною до тих, що зустрічалися раніше: худе, неначебто висушене від всіх соків, частково покрите воском від розставлених по ньому свічок тіло та голова більше схожа на пустий череп. Проте відрізнялася непропорційно довгими шиєю з кінцівками та загальною зовнішністю: зеленувато-болотний колір з подекуди облізлими шматками шкіри, яка надто нагадувала справжню - людську, проте всю в пухирцях, подряпинах та невеликих чорних наростах.
— А чорт його забирай, звідки воно тут взялося? — трохи переляканий, лаявся Лодд, доки підіймався на ноги. — Яким взагалі чином, я міг його не помітити?
— Не ти один такий, — штурхнув його по плечі Воррук, жестикулюючи, щоб той оглянувся довкола.
Тільки нарешті відірвавшись від картини, вони помітили, що знаходяться серед сотень подібних фігур. Виставлені півколом, почварні подоби облягали витвір, вклоняючись та молячись йому.
Ейнер наказав всім розійтися і оглянути все довкола, адже це місце цілком могло стати кінцевою точкою їх довгого походу.
— Це святилище стане гучною знахідкою, — звернувся Воррук. — Хто б міг подумати, що в цих непримітних печерах, таїться щось подібне.
— Схоже, що дехто все ж здогадувався, не дарма ж нас послали саме в цю їх частину, — роздивлявся картину Ейнер.
— Та все ж, це місце явно не є дружнім по відношенню до нас. Малий досі не приходить до тями і не схоже, що найближчим часом це зміниться.Потрібно закінчувати тут і забиратися звідси.
Хмуре, задумливе обличчя лідера, видало мовчазну згоду, кивнувши старому.
— Гей! Лідере, сюди! — донісся голос Лодда.
Знічений, з розгубленими очима, він стояв стояв біля однієї з подоб. Не помітивши одразу нічого незвичного, йому наказали все пояснити.
— На початку походу я йшов поруч з одним трохи пришибленим хлопцем, він носив на руці дивний сріблястий кулон у формі чотирикутної зірки, він постійно цілував його та молився. Пізніше, десь на середині нашого блукання, він зник, залишивши більшість речей. Я гадав, що він був одним з втікачів, та..., — Лодд опустив очі до фігури, що стояла в молитвеній позі. — На руці... точно такий же амулет, я впевнений. — вказував він тремтячою рукою.
— Тобто ти що, хочеш сказати, що ця потворна статуя, це насправді людина? Ще й один з нашої групи, той хто зник вже бог зна коли? — Ворруку не вірилось, да і як він міг повірити в подібне.
Та остовпівший вид Лодда, не давав приводу сумніватися в ньому.
— Заспокойтесь, скоріше за все це просто схожий амулет, не міг же він у нього бути єдиний на весь світ такий. — намагався заспокоїтись Ейнер, та навіть так, у нього виднівся легкий тремор. Ще двоє, що підбігли через момент, розповіли схожу історію. Одна з фігур нагадала їм зниклого знайомого, за їх словами, вона мала на собі ідентичні елементи одягу. Згодом, від інших членів групи почали доходити подібні доповіді.
В грудях Ейнера мов закололи тонкі шпильки, йому згадалося передчуття небезпеки, яке він раніше так намагався подавити.
— Агов, Ейнере, думаю нам все ж слід збират... Гтхх..., — дивне гаряче відчуття розлилося шиєю Воррука, різко перемінившись пекучим болем.
Повільно обернувши голову вправо, примружені від болю очі зочили русяве волосся Лейкіра. Вишкірена паща міцно вгризлася в горлянку старого. Зуби прорізали стару шкіру, немов заточені, покриваючись кров'ю. Швидко схаменувшись, старий почав вертітись та вхопився за голову хлопця, намагаючись відірвати його від себе, та його хватка не відпускала. Тонкими, довгими, висушеними — ніби не його пальцями, з гострими чорними нігтями, він впився в очі Воорука, просовуючи їх все глибше в його голову. Пронизливий крик болю залунав від старого, а його руки відпустили голову отуманеного юнака. Почувся тихий звук розривання плоті, і багряний фонтан ринувся з шиї Воррука. Різка слабість опустила його на коліна, одразу ж потягнувши знесилене тіло до землі. Мармурова підлога почервоніла, захлинувшись в калюжі крові, що розтеклася нею. Стомлені карі очі втратили весь блискіт.
Застиглий на місці Ейнер, спостерігав за тим, що відбувається не промовивши ані слова, жодна його кінців навіть не здригнулася. Заляпаний, з ніг до голови весь у червоних плямах, стояв Лейкір. Вглядівши того хто був його капітаном, він миттєво кинувся на нього. Не діставшись цілі, тіло юнака грюкнулось об підлогу та відрубана по ніс, частина голови.
— Я ж казав тобі його лишити, старий дурню! — кинув холодний погляд співчуття на тіло старого, Вімонд. — Якого чорта ти твориш Ейнере, закортіло, щоб тебе теж розідрали? — вхопивши, почав його трусити, що було сили.
Ейнер не відповідав. Затулені блідуватими, ніжними руками, його очиці бачили лишень бліде сяйво, що заливало все довкола. Розрісшись, яскраве світло буквально випалювало мертвотні зіниці. Все було спалено, Ейнеру не бачилось нічого крім декількох пасм каштанового волосся, які колихалися в далечі.
— Ні, ні, ні, дідько! Отямся, нуж-бо! — продовжував розбурхувати його Вімонд.
— Чиє... воно..., — бормотів хриплим голосом Ейнер, тягнучись рукою в далечінь. — Ло...ра? Це... хто?
Огорнувши Ейнера, блідуваті руки стиснули за обличчя та груди та поволочили його до себе.
— Що ти мел..., — різкий спалах засліпив Вімонда.
Відійшовши та розплющивши очі, він взорив, згоряюче в сліпучому білому пломені, тіло Ейнера. Дивним чином одяг та всі його речі не горіли, та й він сам ніби не палав, скоріше задавалося неначе він тлів з середини. З його носа та роту виходив тонкий димок, а очі та почорніла шкіра здавалося закипали.
Довкола почали доноситися крики страху та болю: один за одним білим полум'я спалахували люди.
— Та що за чортівня коїться...? Ну і в пекло це все, — переляканий, Вімонд вже збирався навтьоки звідси.
Та мов прикований, він не зміг зрушити з місця. Кинувши погляд донизу помітив як подоби, що вклонялися навколо, схопили його ноги. Змахом меча перерубавши їм руки, чоловік, що було духу, побіг подалі. Озирнувшись навспак, позаду йому виднілася юрба повсталих чудиськ, які з заздрісною упертістю переслідували його. Не оглядаючись на дорогу попереду, давно виснажений Вімонд, вже через силу, нісся уперед. Здавалося його ноги перебирались самі по собі, незалежно від голови, що постійно крутилася. Попереду завиднілась розмита фігура, в якій можна було розгледіти силует такого ж утікача. Наближаючись, він зміг точно побачити в ньому Лодда, який так само, без задньої думки нісся геть звідси. Перетнувшись з ним поглядом, Вімонду здалося, що він вглядається в своє власне відображення: той же вираз виснаженого обличчя з очима повними страху, ті ж переповнюючі його емоції. Будучи давно знесиленим, він розумів, що довго він не протримається і точно не втече з цього проклятого місця. Йому бачився єдиний можливий варіант відірватися. Наблизившись впритул до Лодда, чоловік кинув жалісливий погляд, та схопив його за плече, та потягнув до низу. Довкола для нього потемніло, на мить він немов втратив свідомість. Схаменувшись і розплющивши очі, Вімонд усвідомив, що лежить на підлозі, а Лодд не оглядаючись, біг далі.
— А, зрозумів... Він зробив це швидше..., — мовив, оточений простягнутими до нього лапами.
Лодд біг беззупинно, він розумів, що позаду, своїми сухими, холодними руками, до нього тягнулась смерть. Він не жалкував про те як вчинив з Вімондом, адже вірив, що лише так міг врятувати своє життя. Та все ж його чулість змусили обернутися, поглянути в останній раз на товаришів, з якими пройшов великий шлях, та яких він в цей момент кидає. Та перед його поглядом не постало нічого з того, що йому б хотілось побачити. Позаду нікого не бігло. Лише стовпи білого полум'я зі згораючими в них людьми, та навалені з людиноподібних потвор купи, з-під яких доносилися вже зовсім тихі крики. Під найближчою з таких куп й лежав Вімонд. Та і вона, як і інші поступово зникла з його поля зору. Та Лодд все продовжував бігти, вже не відчуваючи втоми.
В якийсь момент він усвідомив, що навколо нього знову лише непроглядна задушлива темнота. Він не розумів коли саме встиг вибрався з тієї клятої зали, та його це не хвилювало. Йому відчулося полегшення. Пітьма яку він так довго проклинав, нині здалася найспокійнішим місцем. Раптово, втома, що накопичилася за цей час, нахлинула на нього непоборною хвилею, зваливши на землю. А сон моментально скував його свідомість. Йому примарилося яскраве світло, що своїм промінням освічувало його бліде схудле лице. По ньому розійшлося приємне тепло, зігріваючи виснажене тіло. Тендітні жіночі руки ззаду обійняли його, заспокоюючи душу.
