Тиша незморених

Оскаженілі крики натовпу довкола, розливалися округою, супроводжуючи в останній путь цього змореного бідолагу. Тримаючи за замазане багном волосся, його волокли грязькою, холодною землею, до самого краю поселення. Виснажений, не маючи сил пручатися, чоловік покірно слідував. Примруженими очима, він намагався вловити картину, що оточила все навкруги в його останні моменти, немов шукаючи в ній свого спокою. Поставало перед ним лише чорно-біле місиво. Ветхі будинки, з відбитою місцями черепицею, що здавалося схилилися над ним, спостерігаючи за новим нещасним. Скрючені своїм болем, замазані люди в рваному, потертому одязі, що здавалося б, зовсім не відповідав прохолодній порі. Закрите чорними хмарами небо, що не дає зрозуміти ранок то, чи вечір, не пропускало до чолов'яги ні найменшого промінчика тепла.
Раптово чоловіка перестали тягнути, а його голова бахнулася в калюжу під ним. Піднявши голову, краплі затхлої води скотилися з обличчя, а погляд поступово здіймався догори. Все вище і вище, намагаючись повністю охопити це жаске велетенське древо перед ним. Смолистий широкий стовбур та розкинуті довжезні віти виглядали зсушеними й крихкими, мов обвуглені. Дерево здавалося вже давно мертвим. Листя на ньому вже давно не розпускалося, замість цього воно було повне тиблів та потертих мотузок, на яких звисали вже виїдені воронами тіла інших нещасних, з тією ж долею.
Руки міцно обмотали мотузом, знятим з дерева. Перекинувши його через одну з віток, чоловіка здійняли над землею. Один з селян, піднявшись на діжку, з молотком та кілком у руках, бубнячи щось собі під ніс, прибив йому руки до дерева. Та з тонких, замучених уст не зірвалося жодного звуку. Чи то сил кричати більше не зосталось, чи то біль йому відчай затьмарив. Опалі голова з очима, споглядали скупчений натовп, бідкаючихся людей, що продовжували бубоніти кожен сам собі. Не бажаючи споглядати за цим, він підняв погляд вгору. «Нехай захмарене, зчорніле, та все ж небо...». Його вуха пронизував дивний дзвін, що заглушав в'їдливі викрики та бубоніння людей. Лише шум холодного вітру, крякання воронів, які чекають свого часу.
З глибини тремтячої маси, за видовищем споглядав малий хлопчина. Смикнувши за одяг, жінку поруч, він запитався: «Матінко, а цього чому?» — вказував пальцем, на щойно підвішеного чоловіка. Жінка різко повернулась до хлопчика, її зморене лице, все замурзане та в зморшках, здавалося трохи збентеженим. Вона швидко вдарила по руці хлопчика, наказавши не робити так. За мить вона відповіла, сказавши лишень, що у чоловіка була осмолена душа. «Так у нього також, — проронив він задумавшись. — А зі мною може таке статися?». Нажаханий погляд, вилуплених очей жінки, на її перекошеному лиці, видавався страшнішим за атмосферу в селищі. Щосили вдаривши хлопчика по обличчю, вона накричала на нього, кажучи, щоб той більше ніколи й не думав видати подібних слів знову. «Добре», — спокійно відповів він, потираючи рукою червону щоку. Його трохи засмучений погляд повернувся до підвішеного чоловіка. Чолов'яга видавався вже давно мертвим, лише його направлений в небо погляд видав в ньому решти тліючого життя. Поглянувши в останнє на воронів, що кружляли над чоловіком, хлопчик розвернувся й пішов додому. Йому не було цікаво спостерігати далі.
Густі хмари, до ночі дещо розлетілись, дозволивши яскравому світлу, зростаючого місяця, пробитися скрізь них. Гучне виття, бурхливо кружляючого вітру, проникало крізь шпарини в вікнах та стінах, заповнюючи своїм пронизливим стугонінням кімнату хлопчика. Закутавшись в подерту, затягану ковдру, він прислуховувався до зовнішнього шуму: до порипування гілок, тріскоту старих дахів та крякання воронів, що мали б вже спати на гілках. Мати забороняла виходити ніччю на двір, що лише підбивало його бажання визирнути назовні. Раніше він не раз допитувався у батьків за вечірнім столом про те, що ж там, за вікнами, вночі відбувається. Іноді люди з дерева, на ранок, зникали, іноді чувся їх гучний крик, більше схожий на скрипіння, а іноді звідти долинали звуки кроків, таких гучних, ніби там ступав велетень. Дивним чином, те що так жахало його матір та всіх в селищі, змушувало очі хлопчини горіти яскравіше всякого пломені.
Сьогодні незвичних звуків не доносилося, лише вий вітрового, що вже так приївся вухам. Тікаючи від нудного сну, він продовжував вслуховуватися в нічний гул. Немов відповівши на його бажання, ззовні долинули звуки. Брязкання ніби від чогось металевого, звук розбивання скла, людські кроки. Та було ще дещо, нічним повітрям лунала пісня, мов її хтось легенько наспівував. Подібного хлопчик ще ні разу не чув. Зіниці його запалали, немов зачароване, тіло миттєво зіскочило з ліжка, а ноги понесли його до вхідних дверей. Промчавши повз кімнату батьків, на диво, нікого не піднявши, він підійшов до виходу. Бачивши не раз як це робиться, він зняв заслін, відчинив двері та вискочив на вулицю. Вчувши лунаючу мелодію, він кинувся їй на зустріч. Ноги швидко перебиралися, звук пісні вів його по селищу, до того самого дерева.
Вставши на місці, захеканий хлопчина глядів поперед себе. Ледь помітні на обличчі веснянки освітилися помаранчевим сяйвом. Жахаюче, чорне, смолисте дерево, нині палало яскравим, гарячим полум'ям. Поперед ним стояв чоловік. З першого погляду ставало зрозуміло - він не місцевий. Одяг його був весь темних сірих кольорів: довгий плащ, що звисав майже до колін, високі чоботи, з гарною міцною підошвою та дивний гострий капелюх. Незнайомець пильно вглядався в вогнище, спостерігаючи за тим, як поступово згорали древо та підвішені тіла. Відвернувшись від дерева, він вже збирався б йти звідси, та погляд до себе привернув, стоячий серед порожньої, темної вулиці, хлопчик. Повільно підійшовши, він нахилився до малого та почав уважно придивлятися, потираючи свою напрочуд охайну щетину. Його смаглява шкіра, сірі, трохи втомлені очі та руде волосся, що випадало з-під капелюха, здавалися хлопчині досить приємними. «Дивина яка, в цих місцях ще залишився хтось не запакощений» — подумки здивувався чоловік.
— Слухай-но, малий, а як тебе звати? — запитав він з легкою доброю посмішкою.
Глядячи в очі, хлопчик тихенько, немов соромлячись, промовив:
— Локріт.
— Он воно як, чудове ім'я! — посміхаючись, присів поряд. — А я Реймон, приємно познайомитись. Чому ти вибіг сюди один посеред ночі, хіба тобі не лячно?
Локріт віднікувався, крутячи головою:
— Ні, зовсім не страшно. А вибіг бо почув немов хтось співав, перший раз чув таке вночі! Зазвичай це стукіт або крики, та такого я ще не чув! Мати забороняє виходити вночі, та я не зміг втриматися. То ви наспівували?
Реймона дуже здивувало, як він взагалі зміг почути щось:
— Ага, то був я, а що, сподобалося?
— Так, дуже сподобалося! Дуже гарна пісня!
— Це співанка західних мандрівців, співаючи її, вони вірять, що на шляху їх буде чекати вдача. Я вивчив її в одному мандрівному театрі, з тих пір вона стала моєю улюбленою. Бува сам не помічаю, як почну наспівувати. Можу й тебе навчити, як забажаєш.
— Справді? Я б дуже хотів! — очі Локріта засяяли від радості. — Реймоне, то це виходить ви також мандрівник? — задумливо запитав хлопчик.
— Ну, думаю можна сказати, що так.
Очі хлопчини запалали ще яскравіше:
— Розповісте, що найцікавіше ви бачили? В які пригоди потрапляли? Ви бачили велетнів? А крилатих коней? А ще, я чув десь в світі літають величезні, розміром з будинок, білосніжні птахи!
Обличчя Реймона наповнилося подивом:
— Вибачай, та я не казковий герой, нічого подібного мені бачити не доводилось.
Локріт помітно засмутився. Порозмірковувавши мить, та глянувши на хлопчину, чоловік додав:
— Нічого подібного я не бачив, та одного разу мені довелося зустрітися з величезним чорним вовком, що ходив на двох ногах, немов людина. Ікла того звіра могли прокусити найміцніші сталеві обладунки, а пазурі його розривали здобич на шматки, варто було лише йому змахнути лапами.
Зупинивши розповідь, Реймон ще раз глянув на хлопчика, що завороженого слухав розповідь.
— Іншого разу мені встрілась жінка-птиця. Замість рук вона мала широченні темно-сірі крила, ноги її були витягнутими, з довгими кігтистими пальцями, і більша частина тіла разом з обличчям були покриті густим оперенням.
Деякий час він продовжував розповідати про неймовірні речі які йому доводилося зустрічати.
Чоловіка вражала допитливість хлопчика: «Дивовижа, перший раз бачу, щоб в місці де пробуває Спудень, був хтось не затьмарений його полоном», — розмірковував він.
— Можна запитання? — Локріт мовчки кивнув. — Тобі подобається в цьому місці? Як на мене то в селищі досить моторошно.
Хлопчик задумався над словами Реймона.
— Ні, не подобається! — різко відповів він. — Тут всі завжди сплять.
— Он воно як, а ти у нас дуже проникливий вірно, ха-ха? - посміюючись, пестив малого по голові. — Розумник! Тоді в мене є до тебе пропозиція: чи не хотів би ти відправитися подорожувати зі мною? Зможеш сам побачити багато цікавого і вивчити різноманітних пісень. Втім, якщо не бажає...
— Я згоден! — не дослухавши, перебив його хлопчик.
— Гей-гей, взагалі-то дітям не варто так просто погоджуватись на подібне. Хоча я і радий, що ти ладен піти зі мною, та ти не жалкуєш покидати рідну оселю?
— Не думаю, що мені добре тут залишитися. — спокійне обличчя та широкі чесні очі, показували серйозність його слів.
«Це тому, що він ще дитина? Малий надто добре відчуває саму суть всього, що довкола відбувається» — продовжував свої роздуми Реймон.
— Чудово, я якраз планував вже звідси йти. В тебе є щось, що ти б хотів зробити, перед тим як піти? Я готовий почекати.
Локріт швидко помчав до свого будинку, забігши в нього. «Ну от, а я думав, що він і робити нічого не захоче. Який все ж таки дивний хлопчак» — з полегшенням зітхнувши, проговорив Реймон.
Миттю пізніше, хлопчик вибіг з будинку, обмотаний широким шарфом.
— Все, я готовий.
— Що це на тобі? Ти за цим бігав?
— Колись давно мати мені його подарувала, ще до того як всі сонними стали.
— Тоді зрозуміло. Що ж, це гарне рішення, — рука протягнулася до Локріта. — Тоді ходімо, час рушати в мандрівку!
Хлопчик вхопив руку Реймона, ступивши в дорогу.
Відійшовши вже від селища, Локріт в останній раз оглянувся подивитися на те місце куди він вже не повернеться. Його не переймав смуток, що він покидав дім, хотілося лише таким чином попрощатися. В далині він помітив тінь за одним з будинків. Вона поклала на дах свою чорну волохату руку та потроху виглядала з-за дому.
— Гей, що трапилось? Вже сумуєш за домом? - окликнув його Реймон.
— Ні, просто хотілося разок поглянути, перед тим як піду. — обернувшись, відповів хлопчик.
— Зрозуміло, — споглядав за Локрітом лагідним поглядом, продовжуючи тримати його за руку.
Величезна тінь визирала з-за будинку, демонструючи світу свій лик: повністю покриті чорною шерстю довжелезні, тонкі ручиська, короткі ноги та величезна голова, яка виглядала одним цілим з тулубом. На ній чітко виднілись непропорційно великий ніс та вилуплені очиська, що здавалося от-от луснуть. Повністю вкриваючи її, з тварюки звисав плащ. Він виглядав грубим та неакуратно зшитим немов з цілої купи невеликих клаптиків всохлої шкіри, на деяких з яких виднілися людські руки, ноги та обличчя. Висунувши свою потворну пику, чудисько споглядало, як двоє все далі й далі віддалялися від селища. Щойно образи Реймона та Локріта повністю сховалися в нічній темряві, чудовисько, закрившись плащем, розчинилося серед занепалих будиночків.