Коли палає душа

В носі різко закололо, огидний, солодкувато-в'їдливий сморід окутував густою пеленою все довкола. «Запах трупів і крові» — одразу ж збагнув Дарек, його ні з чим не сплутаєш. Різко розплющивши очі, він швидко підняв своє тіло з землі. Прийшовши до тями, темноволосий муж, почав метушливо озиратися довкола, намагаючись згадати, що трапилось. Перед поглядом Дарека постала жаска картина: окривавлене поле бою, розкинуте по рівнині довкола, тіла солдат насаджені на списи, обламки мечів та щитів. В повітрі ледве чулися хриплячі стогони тих хто ще залишилися в живих. Захмарлене, чорне небо заслало собою цю загижену смертю землю, немов полог, намагаючись приховати це місце від іншого світу. Лише легкий вітерець розганяв застояне повітря довкола. Заплямовані кров'ю знамена, все ще розвіювалися, стирчачи з землі та трупів і немов насміхаючись на полігшими в цій битві воїнами. Вони ніби закликали піднятися і битися, битися й помирати. Силуючись встати на ноги, він випадково перевернув один з трупів, які лежали на його ногах. Глянувши на лице бідолаги, його злегка тремтячі вуста, тихим голосом, мовили: «Згадав. Таллен...». Пустий погляд мертвого обличчя племінника, з заледенілим виразом переляку, мов розрядом блискавиці пройшовся тілом зніченого мужа, хоч той вже не раз бачив смерть у вічі. Навіть зараз, після смерті, руки 15-річного юнака все ще не могли відпустити меч. Дареку хотілось би розридатися в той же момент, та очі його навіть не змокріли. Обличчя цього невдачливого лицаря не могло видати ні найменшої емоції. Лише в погляді його карих очей міг читатися весь той розпач, все те горе невиконаної обіцянки, чоловіка, що не зміг вберегти навіть одне нещасне дитя. Взяв в руки списа, що лежав неподалік, спершись на нього, він піднявся і почав шкутильгати куди тільки бачили очі, аби лише подалі від цієї бійні. Тіло майже не слухалося його, а рани отримані ним раніше, неначе палали полум'ям. Дарека не покидали думки, що він би мав вже лежати мертвий, поряд з Талленом, від отриманих ран. Та чомусь ноги все ще могли йти, руки все ще пересували списа, а зіниці чітко бачили куди його ведуть. Вогонь життя все ніяк не хотів згасати в його грудях. Йдучи, він оглядався по полю битви, пейзаж залишався незмінним — довкола панувала смерть, а ворони бенкетували. «Вжитті не бачив стільки воронів, хоча для них це певно рідкісна учта» — думав він шкутильгаючи далі. Погляд Дарека прихилила до себе одна зі зграй, що кружляла довкола вгорі. Йому здавалося буцімто вони також за ним спостерігають, він чітко відчував на своєму тілі їх пронизливий погляд. Опустивши свій погляд йому вже малося б йти далі, та дещо загородило шлях. Перед образом цього знедоленого лицаря постала дівчина. «Звідки вона тут з'явилася? Мить тому її тут точно не було!» — нажахано розмірковував він. На перший погляд їй було не більше 20 років. Одягу на незнайомці не було зовсім, лише легкі наручі, поножі до колін та шолом, який закривав лише верхню частину лиця. Лати ці явно виглядали поношеними, всі в подряпинах та тріщинах. Вони мали незвичайний колір, виготовлені неначе з бронзи. Дівчина ця, мала, на диво, струнку та звабливу фігуру, більш того, Дареку здавалося, що перед ним стоїть найтендітніше створіння в світі, ніби варто було йому доторкнутися і вона в цей же момент розкололася б, немов кришталь. Та яким би звабливим не було тіло, чоловік не міг відірвати своїх очей від обличчя, не дивлячись на те, що частково його приховував шолом, настільки вродливою вона була. Пухкі рожеві губи та витончений ніс, білосніжна шкіра та рум'яні щоки не давали відвести погляд. Та найбільше вражало яскраво-руде волосся, що розвіювалося з під шолома. Його локони нагадували язики полум'я, які роздмухував вітер. Складалося відчуття ніби воно дійсно палало. Вона повільно нахилила голову в сторону Дарека, який не міг ворухнутися, загіпнотизований такою красою. Здавалося, що вона принюхується до нього. Через мить дівчина різко підняла свій погляд, витріщившись на переляканого воїна. В її обличчі розбірливо читалося легке здивування. «Ще... жи...вий. Дуже див...но» — заговорила вона, нелюдським голосом. На її вустах з'явилася лагідна посмішка, лише помітивши це, увесь страх Дарека зник, ніби його і не було. «Щас...ли...вець. Схоже ти... комусь пригля...нувся. Мої віта...ння». Відхилившись назад, дівчина взяла одне своє пасмо. В ту ж мить, в руці воно запалало яскравим червоним полум'ям. Виставивши руку перед собою — дмухнула на пломінь. Вогонь стрімко ринувся в сторону приголомшеного чоловіка, окутавши його мов вихор. Дарек намагався погасити вогонь, та нічого не виходило. Згодом він збагнув, що його не обпікало, навпаки, приємне тепло окутало його немов ковдра. В очах його почало темніти, а свідомість поступово згасала. Розуміючи, що щомиті знепритомніє, лицар кинув останній погляд на вродливу незнайомку перед ним. Він побачив ту ж лагідну посмішку, що й раніше, затуманений погляд встиг помітити, як з-за спини дівчини вирисувалися два чорних крила. Пір'я на тих крилах не було, лише велетенські чорні леза. В той же момент, незнайомка зникла, розчинившись в повітрі, а Дарек звалився на землю без свідомості.