Ми цілувались у церкви. Ні, ми не безбожники. Атеїсти? Можливо. Складно вірити в Бога, коли Він не вірить у вас. Чом не вірить? Не знаю. Віруючі кажуть так. Кажуть: "То гріх", "Як так можна?", "Бог вас покарає". А Бог же любить всіх однаково. "Бог у твоєму серці". І неважливо, що у моєму жіночому серці інша жінка.
Ми цілувались у церкви. Вона прижала мене до її стін. Тоді вона ще була дівчиною, яка мені подобалась, а тепер вона моя дівчина, що й досі подобається мені неймовірно сильно.Що я відчувала? Та те, що й зараз, те, що відчувала зранку, коли прокинулась, за 8 годин до того, як лягала спати, вдень, ввечері і зараз, глибокої ночі, – бажання. Я бажаю її. Давно. Бажаю бути з нею ще ближче, довше, частіше, глибше. Я хочу аби її губи частіше припадали до моєї шиї, до моїх ключиць, грудей. Як тоді, у тому бісовому туалеті. Ох, вибачте, ми ж у церкви, до біса тих бісів. Хочу аби її руки частіше торкалися мого тіла, мого волосся. Блять. Щоправда, після того я точно не була б у Божій милості.
Мої думки заходять все далі і далі, а ті її доторки лиш нагадують наскільки їх мені мало. Тому я торкаюся її. Торкаюся, аби хоч трохи втамувати ту "збоченку" в мені, до якої я вже звикла. Вона мене так називає. Я її розумію. Торкаюся її обличчя, яке сниться мені щоночі, волосся, яке вона потім обов'язково поправить, чи навпаки скуйовдить, на свій лад. Торкаюся її шиї, поки руками, я обов'язково повернусь до неї з окремо виділеним часом та, що найголовніше, губами. Всього трохи, там не варто затримуватись. Да простить Бог мої грішні думки... Торкаюся її спини, о боже, талії. На секунду прикрила очі, бо, треба вдихнути не бачачи її. Здається, якщо вдихну таки дивлячись у вічі, то забуду як взагалі дихати і впаду трупом. Забагато пережитих емоцій навіть при тому, як мало її. Боюсь посунути руки вперед, хоч і до смерті хочу.
Ох, Боже, пробач мене за богохульство і зайві згадки про смерть, та я не можу не користуватись всім, що тільки знаю, аби описати її і мої почуття до неї. Мені і так мало слів, аби намалювати хоча б таку просту картину. А в мене в голові вже "Крик" Едварда Мунка, бо вона знову і знову цілує мене. Нехай цілує, нехай це робить вона, в мене так є час насолодитись усім іншим. А я все торкаюсь. Торкаюсь. Не підпускаю себе лише до її ніг. Якщо я опущусь до них, хоч на хвильку, то не зможу піднятись повністю не насолодившись. Вона знає, як сильно вони мені подобаються. Мабуть тому я так мало з ними взаємодію. Не варто думати про це забагато, Бог мене покарає. Таки покарає. Руки таки посунулись на живіт, пора з цим закінчувати, бо мене, здається, потім і церква не зупинить. Я відштовхнула її.– У церкви, справді?
