Я сиджу на кухні, п’ю остиглий чай, дивлюсь у вікно і раптом ловлю себе на думці, від якої стає не по собі: а що, якщо в мене ніколи не буде онуків? Не тому, що моя дитина не захоче. А тому, що одного дня просто не зможе.
Нещодавно я озвучила цю думку своїй мамі. Вона подивилась на мене з нерозумінням — ніби я сказала щось дивне й неможливе.
— Ну як це? Родина ж — це діти, потім онуки. Так було завжди.
Ось саме. Було.
Усе змінилось після того, як я наткнулась на наукові матеріали, які спочатку здались мені чимось далеким і «не про нас». А потім я не могла заснути кілька ночей підряд. Бо йшлося не про гіпотези і не про майбутнє через сто років, а про нас із вами — і про наших дітей.
Вчені по всьому світу фіксують одне й те саме: у чоловіків падає якість сперми, у жінок все частіше виникають гормональні збої та проблеми з фертильністю. І все частіше серед причин звучить слово, до якого ми давно звикли й перестали ставитись серйозно, — пластик. Точніше, нанопластик.
Той самий, якого ми не бачимо. Він у воді, яку ми п’ємо, в їжі, в повітрі. Його знаходять у крові, у тканинах плаценти, у грудному молоці. Нанопластик проникає туди, де зароджується життя.
Постає головне питання: що відбувається, коли цей невидимий пластик опиняється всередині живої клітини? Як він впливає не просто на органи чи системи, а на найбільш базові процеси, від яких залежить поява нового життя?
Вчені все частіше говорять про ключовий механізм цього прихованого руйнування — мітохондріальну дисфункцію. Мітохондрії називають «енергетичними станціями» клітини, але це не красива метафора. Це реальність. Без енергії, яку вони виробляють, неможливі ріст, розвиток і саме життя. Одна яйцеклітина містить до шістсот тисяч мітохондрій, і саме від їх злагодженої роботи залежить, чи дозріє яйцеклітина, чи відбудеться запліднення й чи зможе ембріон розвиватись далі.
Нанопластик, проникаючи всередину клітини, ушкоджує мітохондрії й буквально зневоднює її. Яйцеклітини перестають дозрівати, сперматозоїди втрачають рухливість і отримують пошкодження ДНК, а ембріон може зупинитись у розвитку на найранніших стадіях — ще до того, як жінка дізнається, що була вагітна. Так формується безпліддя. Не раптово. Не миттєво. А тихо, крок за кроком, як наслідок тривалого й непомітного впливу.
Нанопластик проходить через плаценту, впливає на нервову систему плоду, може порушувати формування мозку ще до народження, а згодом впливає на гормональну систему підлітків. Це означає, що сьогоднішні діти можуть вирости у світі, де вони фізично не зможуть стати батьками — не тому, що не захочуть, а тому, що їхні клітини будуть виснажені задовго до дорослого життя.
Фраза «у тебе може ніколи не бути онуків» може здатись лякаючим перебільшенням — допоки не дізнаєшся, що в наші дні за нею все частіше стоять не просто тривога, а цілком конкретні наукові факти. Один із них — це електростатичний заряд нанопластику. Небезпечний він не лише своїм мікроскопічним розміром, а й здатністю накопичувати і утримувати електричний заряд, що може впливати на здоров’я, зокрема на репродуктивну систему.
Клітини живого організму працюють на найтонших біоелектричних процесах: нервові імпульси, робота мітохондрій, ділення клітин, розвиток ембріона — усе базується на електричних сигналах. Електростатично заряджений нанопластик вторгається в цю систему як перешкода, спотворюючи саму мову життя.
Завдяки своєму розміру й заряду він проникає всередину клітин і накопичується саме там, де вирішується доля майбутніх поколінь — у репродуктивних органах, у спермі, у фолікулярній рідині, у плаценті. Він втручається в процеси ще до зачаття й продовжує свій вплив під час внутрішньоутробного розвитку.
За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, вже сьогодні близько 17,5 % дорослих людей у світі — кожен шостий — стикаються з безпліддям. І на цьому тлі все тривожніше звучать прогнози: якщо швидкість накопичення пластику в біосфері збережеться, народження дітей може стати рідкісним, а не природним продовженням життя.
Іноді я знову сиджу на кухні і дивлюсь у вікно. І тепер думаю не про те, чи будуть у мене онуки. А про те, як зняти електростатичний заряд із нанопластику, щоб вони все-таки були.
