Мої очі — нічого не значать,
як і те, що кажу я тобі.
Вони ж усе чують і бачать —
вимирають в святій боротьбі.
Що робитимеш ти, як дзвін шаблі зробить свій хід?
А стук барабанів поставить під ризик твій рід.
Як житимеш ти?
Заради якої мети?
Падеш ниць під щит —
чи продовжиш іти?
Чи чутимеш мелодії звук у хаосі?
Чи побачиш симетрію в метаморфозі?
Коли всі проти тебе підуть —
чи втамуєш в собі свою лють?
♫ Ryuichi Sakamoto – Solari
Сповідь людства, яке забагато жило. Ми успадкували лють, страх і ненависть — і назвали це честю. Цей вірш про цивілізацію, що спершу шукала сенс, а тепер просто вбиває, бо не знає, що ще робити.
Кохання спалює тебе до останньої молекули, якщо живеш не собою, а для чиїхось очікувань. Краще зникнути, ніж жити чужим образом. Краще вмерти чесно, ніж вигинатись під чийсь ідеал.
Цей вірш — як розмова із собою колишнім: я бачу, як горів колись і як догорів. Тепер, дивлячись на попіл у пам’яті, питаю: чи виправдався той вогонь, якщо сьогодні всередині — лиш спокій, холод і запитання на які не почуєш відповідей.
Пам’ятаю, як одного літа, коли я вкотре йшов гірською стежкою, слово радість — як той птах, що, бува, зненацька пролітає небом, якого не чекаєш і не відразу впізнаєш — промайнуло в моїй свідомості і викликало подив.
Пам’ятаю, як одного літа, коли я вкотре йшов гірською стежкою, слово радість — як той птах, що, бува, зненацька пролітає небом, якого не чекаєш і не відразу впізнаєш — промайнуло в моїй свідомості і викликало подив.
