Ці слова — ноти не в тон,
віртуоза,
на концерт до якого
ніхто не прийшов.
Та у цих
незграбних поривах такту —
є свій,
гіркий,
але чистий
сенс.
В моїй правді немає нічого,
що могла б скуштувати
Ти.
Та все одно —
залиш все собі.
В цьому чистому світі
вже не буде місця
для диму моїх цигарок,
як не буде у полі
більш лету комет.
Ти така ж чиста,
як та
джерельна прозора вода,
що пив в Тебе з рук.
Хтось сказав:
"Своє — для своїх,
а ви ідіть геть."
А чиї ж пілігрими
тоді всі ми?
Я стиха заплачу,
бо ти скажеш,
що нас тут всього двоє.
Однак.
Озирнись:
позаду — пітьма,
попереду — ніч.
А Ми —
у єдиному спа́ласі світла.
І його не вистачить,
щоб цілувати довіку:
всіх Твоїх схилів думок,
все Твоє сяйво очей,
всіх Твоїх подихів хвилі…
Змарнували недбало літа —
стежки-річки,
до перехрестя
моїх і Твоїх очей.
До отих
невблаганних ночей,
де зіркам не потрібна наука,
й для кохання —
не треба слів.
Тож зустрінемось там.
Біла ніч.
Я один.
Ти одна.
Я ітиму Тобі навстріч.
♫ Brambles – To Speak of Solitude
