001
Першим загинув Рупрехт.
Він відпихнув Кріґера від дверей і вискочив крізь них на балкон вітальної зали замку - але там його вже чекали. Балкон розчинився під вагою інквизиторських поглядів і кремезний чолов’яга у шкіряному одязі полетів униз.
Кріґер тихо вилаявся собі під ніс та стрибнув за Рупрехтом, розкидаючи дві трійки інквизиторів, які вже зібралися біля того. Але було запізно - рупрехтова голова була чисто відсічена від тіла святим мечем.
Срібна вилетіла до зали слідом і краєм ока встигла побачити, як дерев'яні кілки з інквизиторських арбалетів встромляються один за одним у старого вампіра.
Не можна було гаяти ні секунди.
Але це було саме те, що дракониця зробила: миттєва пауза - і нагострений та зачарований арбалетний болт знайшов її око.
Вейш залишилася сама у коридорі. Попереду були мертві друзі та безліч ворогів. Позаду - темний прохід углиб замку.
Але і сам замок розсипався. Інквізитори принесли з собою вагу своєї реальності, якої уявна матерія, з якої було побудовано замок, не витримувала, розчинялася, утворюючи чорні провалля, крізь які виблискував вогниками звичайний світ, світ людей.
Вейш побігла назад, забувши, що може перетворитися на туман, забувши, що сховатися там не було де…
002
Рупрехт хотів-був відпихнути Кріґера від дверей, щоб стрибнути у них першим, але Вейш зупинила його, смикнувши назад за комір.
-Ні, не так, - сказала вона. - Їх там забагато для тебе.
-Але не для мене! - кинув назад Кріґер та вилетів до вітальної зали, перетворюючись на віхор кігтів та ікл.
Спалах святого полум'я вхопив його й перетворив на попіл разом із кількома інквізиторами. Але ті, мабуть, померли із задоволенням, бо ж стануть мучениками.
Рупрехт та Срібна кинулися слідом за вампіром та зустріли приблизно такий же кінець.
Вейш залишилася сама у коридорі. Попереду були мертві друзі та безліч ворогів. Позаду - темнів прохід углиб замку.
-Щось… - прошепотів покоївка. - Щось не так. Але що…?
003
Рупрехт хотів-був відпихнути Кріґера від дверей, щоб стрибнути у них першим, але Вейш зупинила його, смикнувши назад за комір.
-Ні, не так, - сказала вона. - Їх там забагато для тебе.
-Але не для мене! - сказав Кріґер, але покоївка нагородила йому шлях уперед.
-Стійте! - крикнула вона, але…
-Та чого стояти, це ж лише люди! - Срібна неслухняно пробігла повз скупчення з Вейш, Кріґера та Рупрехта і вилетіла з дверей, на ходу скидаючи людську подобу й перетворюючись на дракона.
Людське тіло на великий відсоток складається з води - і ця вода корилася їй, застигаючи гострими крижаними голками або закипаючи розпеченою парою. Один за одним інквізитори перетворювалися на крижані дерева із розвішеними на них кістками, чи розліталися червоними хмарками у повітрі. Дракониця роззявила пащу, ніби сміючись із маленьких недолугих людинок, що насмілилися кинути їй виклик.
Один зачарований арбалетний болт встромився в драконячий язик. Другий. Третій. Четвертий.
Дракон впав на підлогу, втрачаючи силу, зменшуючись та перетворюючись на закривавлену дівчину, яка ледь стояла на ногах.
П’ятий. Шостий. Сьомий. Десяток. Півтора десятка срібних стріл прибили тіло Срібної до стіни.
Вейш захлинулася сльозами.
Вона не бачила, що сталося із Кріґером та Рупрехтом, але знала, що їх вже не врятувати.
Вона знала.
Все могло повторитися знову. І знову. І знову.
Але вона знала.
Все буде так само. Вони всі загинуть. Тому що…
Вона знала.
Тому що це…
Вона знала.
Тому що це її обов’язок.
004
-Я знаю! Я знаю, що це мій обов'язок - захищати їх! Ціною власного життя! Я знаю, чого ти хочеш - щоби я кинулася у бій першою, закрила собою їх усіх та загинула!
Час застиг. Інквізитори зупинилися. Вейш почула аплодисменти та опустила погляд. Посеред вітальної зали замку стояв… чи стояло? Але, припустимо, що це був “він”, бо ж він був схожий на худорлявого чоловіка у сірому костюмі у тонку смужку. Він усміхався й аплодував.
-Нарешті ти зрозуміла, покоївко, - сказав він високим голосом, здатним роздратувати будь-кого. - Нарешті ти знайшла єдиний шлях закінчити усе це. Чи ти обереш його? Чи будемо продовжувати нашу маленьку розвагу?
-Ти… - Вейш примружила очі, роздивляючись чоловіка. - Ти ж… просто шкідник! Маленька комаха, що живе у часі й живиться його помилками.
-Ох, приємно, коли тебе впізнають. - чоловік награно вклонився. - Хоча не ввічливо отак звати нас “шкідниками”. Особливо, коли ви знаходитесь під моїм контролем.
-Ні… Ні… - Вейш знову обвела залу поглядом, відмічаючи для себе всі деталі того, що відбувалося. - Не так… все не так.
-По-перше, її не має тут бути. - покоївка вказала на Срібну, чиє тіло прибили до стіни зачаровані стріли. - Її… не має тут бути.
-Не має тут бути, - повторила покоївка втретє й засміялася.
-Невже це щось смішне? - запитав чоловік.
-Звісно ж так! - Вейш хитнула головою. - Ти такий… впевнений у собі. Такий зверхній. Такий дурний.
-Ти забув. - продовжила вона, вказуючи чоловікові за спину. - Всі забули. Весь світ. Але не цей замок. Але не я.
-Забув що? - запитав чоловік, обертаючись.
-Його! - палець Вейш вказував за спину чоловіка у сірому, де невідомо звідки взялася людина у зношеній військовій формі із піксельним камуфляжем.
-Ти! - чоловік аж захоплено плеснув рукою по нозі. - Ти ж та іррегулярність, та помилка в часі, що відкрила мені двері!
-Іррегулярність, кажеш? - військовий хмикнув. - Так, то я є. Але дуже зла іррегулярність. І озброєна.
005
Звуки пострілів змусили Вейш прокинутися й зібратися купи на ліжку.
-Ой! - Срібна, яка сиділа на ньому, підскочила. - Вейш! Ти повернулася! Як ти почуваєшся?
-Все… Все гаразд. І довго мене… не було?
-Цілий день… - Срібна хитнула головою. - Як же важко доглядати хвору, яка постійно намагається перетворитися на туман.
-Ну вибач, драконице. - Вейш розпалася туманними пасмами, зібралася знову біля люстра і оглянула себе. - Ніби все добре.
-Та й добре, як все добре. - Срібна усміхнулася. - Піду-но я іншим сказажу, що ти прийшла до тями. Вони ж хвилюються.
-Іди, я наздожену. - покоївка дочекалася, поки дракониця вийде та знову поглянула у люстро. - Добре бути вдома.
-Шкода, що тебе не можна повернути додому зі спогадів… - додала вона, звертаючись ніби до власного відбиття у люстрі, але насправді до когось іншого.
Після цих слів вона посумнішала, зітхнула та залишила кімнату, зачинивши двері за собою.
