Мені давно хотілося почитати про те, як євреям вдалося відродити свою стародавню мову й повернути її до життя. Тому, коли вийшла українською книжка Роберта Сент-Джона «Мова пророків. Життя Бен-Єгуди і неймовірне відродження івриту», я довго не думав. І не пошкодував.
Автор розповідає про життя Елієзера Бен-Єгуди — єврейського лінгвіста й громадського діяча. Він вкладав усі свої сили в те, щоб зробити іврит живою мовою, яка об’єднувала б євреїв незалежно від країни їхнього походження, а також прагнув, щоб на теренах Палестини постала незалежна єврейська держава. Бен-Єгуда помер 1922 року, так і не дочекавшись створення держави Ізраїль, але встиг побачити, як іврит поширився у різних сферах життя євреїв Палестини, перетворившись із мови священних текстів на повноцінну мову, якою говорили різні прошарки населення. А британці, які взяли під контроль Палестину після Першої світової війни, визнали його однією з трьох офіційних мов нарівні з англійською та арабською.
Бен-Єгуда — приклад людини, яка горіла своєю справою. Він почав поширення івриту з власної сім’ї: з дітьми розмовляли лише івритом. Так само він намагався поширювати іврит і в школі, де працював. А потім багато років видавав цією мовою газету «Га-Цеві» («Олень»), що мала великий вплив на єврейське населення Палестини. Пізніше Бен-Єгуда зайнявся укладанням словника мови іврит, який завершили вже після його смерті (повне видання охоплює 17 томів). А також заснував Комітет мови іврит, який у незалежному Ізраїлі перетворився на Академію мови іврит, що існує до наших днів і займається вивченням, дослідженням та регулюванням івриту.
Будь-яка мова розширює словниковий запас з допомогою двох способів: запозичення та словотворення. Бен-Єгуда надавав перевагу другому варіанту й намагався утворювати нові слова на основі вже наявних в івриті. А якщо не виходило, то брав за основу слова зі споріднених мов – наприклад, з арабської. У поширенні слів йому допомагала газета й члени родини. Він публікував нове слово в газеті й чекав на реакцію читачів. А дружина й діти тим часом мали використовувати слово в розмовах і пояснювати, що воно означає. Не всі його знахідки прижилися. Гімназії у Палестині й далі називали гімназіями, а не мідраша. Помідори теж називали аґбаніт, а не бадура, як це радив Бен-Єгуда. Однак більшість його витворів чи знахідок все ж таки приймалися читачами. Не знаю, чи багато зараз запозичень у сучасному івриті, але підхід, коли перевага віддається створенню власних слів, а не запозиченню нових, мені дуже імпонує.
Відродження івриту було нелегкою справою. Багато євреїв вважали цю справу святотатством – як можна використовувати священну мову поза межами храму для звичайних розмов? Комусь було достатньо їдишу, ладіно або французької, німецької чи російської. Тому і використовувати іврит у викладанні прагнули далеко не всі палестинські школи. Наприклад, у школах Зіхрон-Яакова, заснованих бароном Ротшильдом, дітей вчили французькою. І це мало часом сумні для єврейських поселенців наслідки. «Старі люди в Зіхрон-Яакові гірко скаржилися, що втрачають дітей. Вони заощаджували кожну копійку, щоб відправити молодь вчитися у Францію, а ті здебільшого не поверталися. Батьки залишалися сам на сам із полями, яких уже не могли обробляти, і без молодшого покоління, що посіло б їхнє місце в поселенні». Бен-Єгуда казав дружині, що передбачав цю ситуацію:
Я це передбачав багато років тому, коли ми з твоєю сестрою вперше сюди приїхали. Я у статтях і промовах виступав проти того, що робить барон, імпортуючи сюди французьку культуру й наполягаючи на вивченні французької мови. Не одна сварка почалася через це. Мені з моїм івритом закидали, наче я хочу, щоб їхні діти виросли темними невігласами. Я намагався збільшити кількість годин івриту в школі хоч на п’ятнадцять хвилин, а вони запекло проти цього боролися. Купуючи книжки, вони вибирали французькі видання й відкидали івритні. Я ж називав це самогубством молодшого покоління і благав це припинити. Я благав їх давати дітям освіту нашою рідною мовою, навчати їх нашої рідної культури, заохочувати їх пишатися рідною літературою. Я писав, що вони калічать власних дітей, коли відправляють їх за кордон і добровільно відсилають під ярмо утисків й упереджень. Хемдо, ти сама знаєш, як я шаную інтелектуальне життя. Але якщо те, що відбувається в Зіхрон-Яакові, повториться по цілому Ізраїлю, французька культура нестиме нам смерть.
Часом зусиль Бен-Єгуди не розуміли навіть лідери сіоністського руху – наприклад, Теодор Герцль, який виступав за створення єврейської держави в Палестині. Автор книжки наводить такі його слова: «Хай євреї переїдуть у Палестину й поживуть там кілька поколінь. Після того хай самі вирішують, якою мовою їм говорити». Добре, що цей підхід так і не втілився у життя. Бо невідомо, чи існував би тоді Ізраїль.
Наостанок хочу відзначити чудову роботу перекладачки Ярослави Стріхи. Текст перекладений так, що не відразу й зрозумієш, що це переклад. Читати його справжнє задоволення. А прикінцеві примітки свідчать, що перекладач разом з науковим редактором Романом Скляровим ретельно пропрацювали матеріал, виловивши помилки автора.
