Всім привіт.
Вірші, які я зараз публікую, були написані кілька місяців тому — деяким із них п’ять, а деяким уже майже вісім. Це тексти з іншого мого стану, з іншого часу.
Та мені здається, що цей вірш ніколи не втратить актуальності. Бо ті дні й досі десь глибоко в нас — у пам’яті, у тиші, у снах. І дуже хочеться, щоб рядки про початок війни залишилися лише історією, а не тим, що триває й досі.
І наостанок — слова, які сьогодні знайомі кожному з нас: нехай настане наш мир.
Добре більше не відволікаю, до нових зустрічей!
Вірш “Ранок на кордоні“
Сходить сонце на обрії —
вахту тримають на кордоні.
У всіх — спокій у відчуттях,
бо захист — це їхні життя.
Раптом разом із сонцем
піднялися літаки,
летять на територію нашої землі.
Тривога, крики, виття сирен —
ворог озвірів вщент.
Солдати — готові до бою,
вахтові — стоять на постах.
І вже за пагорбом лунають
вигуки ворожих вояк.
Немов навала орди,
біжать, ревучи, солдати.
За ними — техніка важка.
Постріл за пострілом —
менше наших стає.
Прикордонники стоять, мов стіна,
відстрілюються зброєю малого калібру.
І крізь вибухи чути:
«Слава Україні…»
А ворожі колони пруть далі —
на Київ йдуть,
усе ближче, дедалі.
День за днем минає.
Знову на кордоні сходить сонце.
Чути стукіт солдатських чобіт —
це наші йдуть, співають пісні.
А прикордонники —
дедалі глибше у сні…
На кордоні — тиша і спокій.
А під ним стоять
безіменні стовпи,
що мовчки нагадують
про перші дні
повномасштабної війни.
І по дев’ятій годині
мовчатимуть усі.
Бо — вічна пам’ять тим,
хто боронив країну
в найтяжчі часи.
