Viva, hate!

Уявіть собі: в світі дуже схожому на наш і в нашу ж таки чудову епоху, існує чи то секта, чи то езотерична спільнота (самі вони називають себе «орденом») хейтерів. Керуються вони дивним магічним мисленням, яке, загалом, можна описати так: «Мені щось не подобається, я це обісру і воно зникне». Вам смішно? Але хіба у вас ніколи не складалося враження, що саме так і думає більшість інтернет-критиканів? «Мені не подобається цей письменник/музикант/актор/режисер/політик (потрібне підкреслити) або якийсь продукт його творчої/професійної діяльності, я його добряче обісру, а він може засоромиться, та не буде більше писати книжки/записувати альбоми/зніматися/знімати кіно/у відставку піде». Наївно? Так, поодинокого хейтера ніхто не сприймає всерйоз, він смішний, як цуцик, що гавкає на слона. Якщо їх тисячі, десятки тисяч, це вже трохи неприємно. А якщо мільйони? До чого це може призвести?
Хейтерів дуже багато по всьому світу, спілкуються вони переважно онлайн, при зустрічі члени руху вітають одне одного фразою: “Viva, Hate!” та спеціальним жестом — гібридом нацистського «зіґ хайль» із непристойним жестом «болт тобі!» Є в цього ордена і свій магістр — батько-засновник та ідейний натхненник. Назвемо його… ну, скажімо, магістр Морісей. Стюарт Пітер. Дуже інтелігентна, освічена людина між іншим, не пройдисвіт якийсь. Він ненавидить витончено, обливає брудом вишукано, дотепно й влучно, його жовчі при цьому вистачить на цілу армію. Всім своїм виглядом; гіркою посмішкою, поблажливим, навіть трохи співчутливим поглядом, цей благовидий сивочолий пан ніби промовляє до людей: «Я знаю, що ви всі — лайно. Найкумедніше, що ви самі знаєте, просто не наважуєтесь зізнатися в цьому навіть собі». Магістр Морісей не бризкає слиною від люті, в своїй ненависті він давно досяг просвітлення, вона холодна та спокійна. Рядові ж хейтери агресивністю подібні до орди кремлівських ботів, з єдиною відмінністю — все це реальні люди, що захлинаються власною отрутою. Найідейніші адепти секти дотримуються целібату, практикують багатоденне голодування та створюють собі максимально дискомфортні умови життя, щоб бути ще злішими. Об’єктом хейту може стати хто завгодно, аби лише всесвітньо відомий, популярний та, на думку сектантів, добряче переоцінений. Це не мізантропія, бо стосується не тільки людей, але також речей, явищ, течій, витворів мистецтва, тощо. Об’єднані палкою ненавистю до об’єкта (задля цього їм, дякувати інтернету, зовсім не обов’язково фізично збиратися в якомусь одному місці), хейтери концентруються на створенні негативної думкоформи, як вони це називають, «женуть хвилю» (hate wave), яка має врешті-решт змити з лиця Землі того, хто їм чимось не догодив, або те, що їх дратує. Вони непохитно вірять, що ці ментальні зусилля будуть плідними. Що не любов, а саме ненависть здатна змінити світ.
І ось, одного чудового (або не чудового, це вже для кого як) дня, чи то кількість хейтерів налаштованих на одну хвилю стає критичною, чи то концентрація ненависті досягає потрібної межі і починається магія — реальність замінюється тим її варіантом, де об’єкта (хейтери завжди називають свою жертву саме так — об’єктом. Повне знеособлення та дегуманізація, якщо мовиться про людину) немає і ніколи не було. Актор Д., співачка М., політик П., книга Г., фільм А., зникають без сліду, стерті з картини буття гумкою hate wave. Це незворотно та невідворотно, ніяка любов мільйонів не здатна нейтралізувати хвилю. Будьте ви хоч Джоан Ролінґ, якщо за вас узялися ці хлопці вам гаплик. Чим глобальніша та/чи абстрактніша мета, тим меншою є ймовірність того, що думкоформа спрацює. Країна-агресорка, яку ви ненавидите, нікуди не зникне з мапи світу. Диктатор може, щоправда в тому варіанті реальності, де його немає і ніколи не було, його місце майже напевно займає хтось не менш одіозний. Якщо ви надумаєте колективними хейтерськими зусиллями викоренити корупцію у вашій країні нічого не вийде. Корупція — надто абстрактне поняття, хвилю можна спрямувати тільки на конкретного корупціонера (ім'я, сестро, ім'я!) або групу осіб. Неможливо знищити попарт, Енді Воргола можна, тільки в цьому разі попарт матиме іншого «батька». За допомогою hate wave неможливо боротися з поганою погодою чи автомобільними заторами. Ви не можете схейтити зі світу свого сусіда-паскудника, як би сильно ви його не ненавиділи, навіть якщо підключите до створення думкоформи всіх своїх знайомих — це потребує зусиль дуже великої сектантської спільноти. А ось якщо ваш сусід скандально відомий діяч шоу-бізнесу, якого підозрюють у педофілії, цілком може спрацювати.
Разом з об'єктом часом зникає величезний культурний прошарок. Відсилання нікуди не ведуть, пасхалки втрачають сенс, цитати змінюють авторів. Просто уявіть собі на хвилинку світ, в якому ніколи не було… ну, скажімо, «Дюни» Френка Герберта, «Гри престолів» чи «Володаря перснів». Гурту The Rolling Stones чи Елвіса Преслі. Серіалу «Твін Пікс». Стирання (чи то все-таки змивання, коли вже мова про хвилю), припустимо, книги призводить до зникнення всіх її екранізацій, комп’ютерних ігор чи коміксів за її мотивами, сороміцьких фанфіків, які вигадують прищаві дівчатка-підлітки. Що з’являється замість них? Просто щось інше. Всесвіт не терпить порожнечі. Ніхто не помічає втрати, бо ніхто не пам'ятає, що було втрачено. Якби хейтери існували в епоху рок-н-ролу, його б винайшли в будь-якому разі, тільки він міг би мати зовсім інших героїв.
Хейтери самі не усвідомлюють, якою страшною силою володіють і ніколи не бувають задоволені, оскільки, коли зі світу зникає черговий об'єкт, він стирається і з їхньої пам'яті також. Вони не знають, що перемогли, що вони тасують реальності мов колоду карт. Тож вони ненавидять та кидаються лайном суто з любові до самого процесу.