У вечір втомленої середи вперше пішов сніг. Також вперше, я забув вдома пачку запашних цигарок, а купити нову—було якось не комільфо. Хочу також зазначити, що у мене був паскудний настрій, я збирався весь вечір свердлити поглядом пусті келихи чи склянки.
Ноги несли мене до бару без мети, я б краще сконав у чотирьох стінах власної квартири. Але щось у моїх нутрощах було проти.
Холодний вітер намагався загасити у мені останній вогник тепла. Але відсутність цигарок била сильніше за вітер, неприємно здавлюючи горло та груди. Руки відштовхують двері давно знайомого бару, а голова, кружляючи у диму роздумів лиш зараз усвідомила палку необхідність мати при собі хоча б шарф. Але до біса голову, руки та ноги. Я прийшов пити. Пити, наче остання сволота. Най боже.
Сьогодні на сцені: кальвадос та трохи абсенту, їх дуєт ще називають еліксиром смерті "Bon extrait d'absinthe et de caresse". Пий до дна та не захлинись. Я поринаю у це поєднання, шукаю на дні себе: на шиї петля. Хрускіт мотузки та шийних хребців. Хто заграє мені реквієм?
Перші ноти пролунали під пальцями тендітної янголиці. Виглядало так, наче вона намагається скрити свою святісь під зухвало нанесеною косметикою; під чорною сукнею; під парфумами у яких кохались шафран та кардамон. У мені щось вибухнуло.
Наче сам Ґоул Портер пестив музику Елли Фіцджеральд, я відчував повагу та смуток. За піано сиділа велична жінка, може я не бачив янгольских крил, але відчував у кожному русі благу святість. Вона неймовірна. Її музика норовлива, наче дим міцного португальського тютюну. Спочатку відпрацьовує хук зліва, а потім вкладає тебе на коліна та ніжно перебирає волосся пальцями.
Янголиця дограла єтюд та вийшла на вулицю, запалюючи цигарку на довгому мундштуці. Я виходжу за нею машинально, не маючи стратегії чи планів. "Твоє піано, наче поцілунок Бога!", кажу я та дивлюсь у небо. На морозі руки швидко дубіють, тому я ховаю їх у кишені та, за звичкою, починаю шукати пачку цигарок.
Пані дякує за дивний комплімент та каже "Не шукай, цигарки залишились вдома". Мене, наче приставили до стіни: руки зв'язані, думки плутаються, сьогодні я помру.
Янгол робить глибоку затяжку, підходить до мене впритул та ніжно цілує у губи, видихаючи цигаретний дим у мої легені, декілька клубиків вириваються з нашого поцілунку та завитками розчиняються у повітрі.
Ніколи б не подумав, що поцілунок Бога має присмак цигарок.
Я лежу на тротуарі, горло та груди більше не зводить від жаги нікотину. Тобі не обов'язково було б торкатись мене, я б все одно відчув твій дотик, наче скло, яке зібрало кришталевий конденсат з твого ніжного подиху.
У той вечір втомленої середи вперше пішов сніг, я лежав на тротуарі та хапав холодне повітря ковтками. А янголиця чекала на мій останній подих.
