Автор: Владислав (Władek🏴) Остроухов
Вивчену безпорадність спрощено можна проілюструвати через слоненя: його за ногу мотузком прив'язують до кілочку. Воно рветься на свободу, але зробити нічого не може і так вивчає безпорадність. І коли виростає вже навіть не намагається звільнитися від кайданів.
Уперше такий поведінковий патерн помітили на собаках під час не найбільш гуманного експерименту, проведеного у 60-их. Тварин ділили на три групи: одна контрольна (з собаками з цієї групи не робили нічого) та дві тестові. Собак з обох тестових груп розміщували в контейнерах з металевою підлогою, через яку подавався несмертельний, але неприємний струм (добре, що наше розуміння моралі розвинулося з того часу). Різниця була в тому, що собаки з другої групи могли зупинити удари струмом, натиснувши на важіль, а третьої – ні. Себто другі мали можливість щось змінити, а треті були змушені потерпати від безпорадності.
Друга частина експерименту показала, як собаки з цих трьох груп будуть реагувати на подібні ситуації в майбутньому. Тепер кожен з них мав можливість уникнути болю, перестрибнувши через невеликий бар’єр, що розділяв контейнер на “безпечну” і “небезпечну” зони. Собаки з першої та другої груп (що не зазнавали ударів струмом або мали можливість їх зупинити) легко і доволі швидко знаходили вихід, перестрибуючи бар’єр. А от представники третьої групи виявляли вивчену безпорадність: вони просто лягали в кутку, потерпаючи від ударів.
На основі експерименту було зроблено припущення, що негативний досвід змушує вважати результати незалежними від дій, а відповідно собаки, потрапивши до таких умов, не бачили можливості щось змінити.
Згодом, приблизно те саме спостерігали на людях.
Дві групи студентів по черзі заходили до кімнати з гучним неприємним звуком та пультом. Люди з першої групи мали змогу вимкнути динаміки, знайшовши деяку комбінацію клавіш, люди з другої групи такої комбінації не мали, і були змушені миритися з огидним звуком.
У другій частині, аналогічно до попереднього експерименту з собаками і з собаками, перевіряли, як піддослідні “вивчили” безпорадність. Так от, сюрприз-сюрприз: на нас це теж чудово працює. Студенти, що мали можливість вимкнути звук у першому експерименті, і ті, хто не брав участі в першій частині експерименту, знаходили спосіб подолати неприємний звук. Вони це робили навіть незважаючи на те, що тепер його вимкнення залежало від іншої, далеко не очевидної комбінації дій. У другій частині експерименту замість пульта з кнопками була коробка, і для її вимкнення треба було покласти руку з нижнього її боку.
Крім того, коли всіх розміщували в однакових умовах без можливості вплинути на неприємний звук і просили виконати декілька когнітивних вправ, ті, хто в минулому мав контроль над ситуацією, у середньому впоралися краще. Себто сама ідея можливості контролю над умовами може мати позитивний вплив.
З цього всього йде доволі логічний висновок: невдачі минулого впливають на те, як ми приймаємо рішення в майбутньому.
Та чи все так добре?
Бо експерименти проводилися в 60-х і 70-х і методи аналізу цілком можуть виявитися застарілими. І ви будете цілком праві, якщо поставите такі запитання. Усе, що в нас зараз є, це записи тих експериментів, бо сьогодні те саме з тваринами провернути не вийде! Крім того, з середини минулого століття поведінкові науки отримали ще одного потужного союзника: нейронауки з новітніми методами дослідження змогли показати, як працює мозок вивчено безпорадної істоти зсередини.
Одне з фундаментальних досліджень у цій сфері було проведено в 2016 авторами класичного експерименту з далеких 60-х. Воно дещо перевернуло ‘з голови на ноги’ все, що було відомо до того. Як показали досліди, безпорадність не є вивченою. Пасивність – базова реакція на довгий подразник. Вивченим ж може бути контроль.
Хоча це і змінює наукове підґрунтя теорії, роблячи її більш цілою, суть змінюється не сильно. Нам усе одно слід робити все, щоб мати контроль над власним життям. На цьому моменті закінчується наукова частина і починається те, заради чого я сів писати:
Роздуми
Насправді, одним з факторів, що спонукав мене до написання цього тексту є те, що мені декілька тижнів тому довелося пити в компанії когось типу дуже далеких родичів. Коли бесіда перетекла до "дискусії" на тему екологічної політики, з їхнього боку постав один залізний аргумент. Немає сенсу, щось робити [сортувати сміття, економити воду, протестувати проти лобізму корпорацій], бо від нас нічого не залежить. Занадто схоже на аполітичні виправдання росіян, чи не так? Ми не можемо нічого змінити. Я – маленький гвінтик! То чи може бути так, що все це наслідки відсутності вивчення безпорадності?
Чи може бути так, що аполітичність росіян і небажання українців звертати увагу на цілий ряд глобальних проблем можуть мати одне коріння? Чи може проблема полягати у відсутності уроків ‘контролю’ для суспільств?
Насправді, я не знаю.
Можу тільки сказати, що ця проблема, якщо усвідомлювати її як таку, доволі глибоко вросла в суспільство. І одним з місць, звідки слід почати викорінювання безпорадності – це українські школи. Бо маючи де-юре надзвичайно широкі можливості для залучення учнів до організації навчального процесу, вона по факту далеко не завжди поспішає доводити учням наявність у них контролю. Серйозно, подивіться на частину 1 Статті 28 закону “Про освіту”:
Громадське самоврядування в закладі освіти - це право учасників освітнього процесу як безпосередньо, так і через органи громадського самоврядування колективно вирішувати питання організації та забезпечення освітнього процесу в закладі освіти, захисту їхніх прав та інтересів, організації дозвілля та оздоровлення, брати участь у громадському нагляді (контролі) та в управлінні закладом освіти у межах повноважень, визначених законом та установчими документами закладу освіти.
Громадське самоврядування в закладі освіти здійснюється на принципах, визначених частиною восьмою статті 70 цього Закону.
У закладі освіти можуть діяти: органи самоврядування працівників закладу освіти; органи самоврядування здобувачів освіти; органи батьківського самоврядування; інші органи громадського самоврядування учасників освітнього процесу.
Непогано звучить чи не так?
Де-факто ж, наша система освіти не дуже далеко пішла від совєтської. В абсолютній більшості наших шкіл учні не мають жодного контролю. Тут, справедливості заради, слід зробити одну оговорку, через яку ми в редакції надовго поринули в дискусії. Якщо одним словом: українські школи не однакові. Усе неймовірно залежить від адміністрації та окремих вчителів. Окрім того очевидно, що свобода в київській гімназії й школі смт будуть дуже різні.
На рівні смт чи райцентрів самоврядувань майже нема або вони обмежуються організацією свят. І, відверто кажучи, там часто є проблеми набагато важливіші за вибудову здорового суспільства з навичками контролю. На рівні ж облцентрів і Києва вже з’являються учнівські самоврядування, що можуть робити трохи більше. Таке можна побачити в першу чергу в гімназіях і ліцеях. Але й там часто вмотивованим учням не вдається знайти підтримки адміністрації в питаннях впливу учнів на навчальний процес і організацію життя. У кращому випадку – їм просто не заважають.
Чи страшно адміністрації реалізовувати право учнів на контроль? Особливо в тих широких рамках, які допускає закон про освіту? Безумовно! Десь неготовність учнів до відповідальності, а десь консерватизм директорів виливаються у фіктивні вибори до самоврядування чи учнівський контроль, що існує тільки на папері. Все це разом утворює дві корінні проблеми:
Там, де учні не готові до відповідальності – часто просто нема інструментів навчити їх контролю та відповідальності за власні рішення.
Там, де учні хочуть і прагнуть свободи і контролю, їхні права часто не реалізуються повною мірою.
Усе це разом утворює систему,
де учні просто не здатні навчитися ‘контролю’. Вони не можуть впливати на те, як організоване шкільне життя. Тож що взагалі казати про скарги на непрофесійних вчителів, хабарництво чи пропозиції великих проектів? Учні майже не мають змоги власними силами змінювати свої школи на краще. Чи не виходить так, що із самого дитинства наша система освіти не дає так потрібних здоровому суспільству навичок контролю? Ба більше, найбільш мотивованих вона може бити по зубах.
А тоді, не маючи змоги обговорити проблеми власних шкіл, себто малих моделей суспільства, чого слід очікувати від людей? Єдина їхня надія – уроки від життя та приклад інших. І цим Україна дуже вигідно відрізняється від Московії: у нас є щеплення політичного контролю – Революції Помаранчева і Гідності, Війна 14 і Повномасштабне Вторгнення 22. Але чи ми так само можемо контролювати інші сфери життя? Локальні проблеми, проблеми менш відомих галузей, як то міський благоустрій чи навколишнє середовище, вирішуються набагато гірше. Мабуть, зокрема й через відсутність школи контролю. І думаю, вивчення ‘контролю’ замість ‘безпорадності’ має стати однією з важливих ідей України.
Який у написаного висновок?
У своїй спрощеній формі він звучить так: вчіться контролювати своє життя. Якщо ж більш пафосно, то закликаю вас: бийтеся! Бийтеся щоразу, коли маєте хоча б найменші шанси на успіх. Війна, смерть і втрата коханих – бийтеся! Бийтеся, щоб здобувати контроль і в момент нагоди не виявитися вивчено безпорадним.
/ᐠ｡ꞈ｡ᐟ\
