У наш час лунають голоси “геніїв думки”, які ставлять під сумнів перемогу України у цій війні. Ці “світлі розуми” штовхають думки про, те що слід “умиротворювати” Путіна. Опускаючи свої голови в пісок вони вірять, що мудріші за предків. Що вони ніколи не повторять помилок. Ті, хто не засвоєю свого минулого, приречені його повторити.
28 червня 1919 року у Зеркальній залі Версалю, на місці, де була проголошена Німецька імперія, була зведена їхня могила. Країни-переможиці нав’язали власне бачення світу, яке вони вважали “справедливим”. Інтереси Великобританії, Франції, Італії та США були прикриті ширмою справделивого світу. Наприклад, президент США Вудро Вільсон доклав багато зусиль, аби було створено Лігу Націй. Але зразу після повернення президента до батьківщини, Конгрес відмовив у приєднанні США до Ліги Націй. Де-факто, творець організації, яка мала б врятувати світ від нової війни, не приєднався. Усе мало виходити з принципів міжнародного права. Члени Ліги мали право на допомогу інших членів, якщо на них нападали. Політика колективної безпеки йшла паралельно із заходами по досягненню міжнародного роззброєння і, по можливості, мала базуватися на економічних санкціях проти агресора.
Перший цвях у домовину Варшавсько-Вашингтонської системи нанесла Японія. У 1931 р. у Маньчжурії офіцери Квантунської армії здійснили провокацію та анексували цю областю у Китаю. Коли це питання підняли на засіданні Ліги Націй, все це скотилося до знайомого українцям висловлення: “занепокоєння”. Коли цей орган висловив рішення, що окупація Маньчжурії є незаконною, японський посол заявив, що рішення вони не визнають і взагалі, японці виходять з цієї організації. Безхребетність “гаранту миру” давала чіткий сигнал усім хто хотів переглянути кордони в світі.
Наступним випробування для “дітища Версаля” було вторгнення Італії до Ефіопії, яка тоді була відома під назвою Абісинія. Беніто Муссоліні марив імперськими амбціями. Він уявляв себе відновлювачем Римської імперії. А для підтвердження амбіцій треба було виграти маленьку переможну війну. Жертву обрали теж не випадково. Абісинія уже давала відсіч італійцям в минулому столітті, тому треба було взяти реванш. У грудні 1934 року відбулося зіткнення між армією Італії та військами Хайле-Селасіе поблизу кордону між Британським та Італійським Сомалі, під час якого італійські війська захопили спірну територію. Італія вимагала вибачень і компенсації від Абіссінії, яка звернулася до Ліги, а імператор Хайле Селассіє особисто звернувся до асамблеї в Женеві . Ліга переконала обидві сторони шукати врегулювання за італо-ефіопським договором 1928 року, але Італія продовжувала переміщення військ, і Абіссінія знову звернулася до Ліги.
У жовтні 1935 року Муссоліні розпочав наступ на Абіссінію. Ліга оголосила Італію агресором і наклала санкції, але вугілля та нафта не були включені, оскільки вважалося, що їх блокування спровокує війну. Албанія , Австрія та Угорщина відмовилися. Ефект на економіку Італії був мінімальним, а ефіопам це не дало нічого крім моральної сатисфакції. Ліга розглядала можливість перекрити Суецький канал, що зупинило б надходження зброї в Абіссінію, але вважаючи, що це був би надто жорсткий захід, не змогла цього зробити.
Попри всю відсталість Абісинії, її народ чинив мужній опір окупанту, війна розятгнуался аж до 1936 року. У цьому контексті слід згадати ще одну історичну подію. У деяких політиків США є бажання, яке вони хочуть видати за дійсність. Мова йде про те, аби налаштувати москалів проти китайців. Наївне бажання. Історія знає теж такий приклад з минулого століття. Раніше, у квітні 1935 року, Італія приєдналася до Британії та Франції у знак протесту проти переозброєння Німеччини. Франція прагнула заспокоїти Муссоліні, щоб утримати його від союзу з Німеччиною. Британія була менш ворожою до Німеччини та задала темп у накладенні санкцій і перекинула військово-морський флот у Середземне море, але в листопаді 1935 року британський міністр закордонних справ сер Семюель Гора і французький прем’єр-міністр П’єр Лаваль провели таємні переговори, під час яких вони погодилися визнати дві третини Абіссінії до Італії . Однак преса просочила зміст дискусій, і громадський резонанс змусив Гора і Лаваля піти у відставку. У травні 1936 року, незважаючи на санкції, Італія захопила Аддіс-Абебу, столицю Абіссінії, і проголосила Віктора Еммануїла III імператором Ефіопії . Хайле-Селасіе відправився у вигнання. У липні Ліга відмовилася від санкцій. Епізод, коли санкції були неповними і від яких легко відмовитися, серйозно дискредитував Лігу. Тепер черга була за Німеччиною.
З часу свого приходу до влади Адольф Гітлер заявляв, що він зробить все, аби переглянути Версальський мирний договір. Його політична кар’єра грала на почуттях національного приниження та того, як ставилися до Німеччини під час Інтербелума. Першим кроком на посаді канцлера в 1933 році був вихід країни з Ліги Націй. Далі кроки були все чіткіші та чіткіші.
Відповідно до Версальської угоди Рейнська область була демілітаризована. Гітлер стверджував, що це загрожує Німеччині, і відправив Вермахт у Рейнську область . Він зробив ставку на те, що Британія не втрутиться, але не був упевнений, як відреагує Франція. Проти цієї акції виступили багато його радників. Його офіцери мали наказ відійти, якщо зустрінуть опір французів. Франція проконсультувалася з Британією та подала протест Лізі, але не вжила жодних дій. Прем'єр-міністр Стенлі Болдуін заявив, що Британії бракує сил, щоб підтримати свої гарантії Франції, і що в будь-якому випадку громадська думка цього не дозволить. У Британії вважали, що німці просто зайшли на «власний задній двір». Г’ю Далтон , депутат від Лейбористської партії , який зазвичай виступав за жорсткий опір Німеччині, заявив, що ні британський народ, ні лейбористи не підтримають військові чи економічні санкції. Великі демократії Заходу вручали нацистам сильну стратегічну позицію. Наступна країна - Австрія.
У 1918 році місцеві соціал-демократи скидують династію Габсбургів та проголошують республіку Німецька Австрія. Слід наголосити, що більшість австрійців підтримували цю ідею та були за об’єднання. Антанта боялася Німеччини, посиленою за рахунок Австрії, тому заборонила об’єднання цих країн. Протягом усього міжвоєного періоду як Австрія, так і Веймарська республіка передбачили об’днання цих країн, але цей процес був загальмований приходом до влади Гітлера. До того ж, існування Австрії було важливим для Італії. Нацисти пробували розхитати ситуації в країні, їм вдалося навіть убити канцела Дольфуса. Канцлер Шушнінг пробував запобігти Аншлюсу, тому призначив референдум. Гітлер не був упевнений в результатах, тому увів у країну війська. Зрозуміло, що результати були завищені, бо за Аншлюс проголосували 99.78% австрійців.
Хоча союзники заборонили об'єднання Австрії та Німеччини, їхня реакція на аншлюс була м'якою. Навіть найсильніші голоси проти анексії, зокрема голоси фашистської Італії , Франції та Британії (« фронт Стреза »), не були підтримані силою. У Палаті громад Британії Чемберлен сказав: «Суворим фактом є те, що ніщо не могло б зупинити те, що насправді сталося [в Австрії], якби ця країна та інші країни не були готові застосувати силу». Американська реакція була схожою. Міжнародна реакція на події 12 березня 1938 року привела Гітлера до висновку, що він міг би використати навіть більш агресивну тактику у своєму плані розширення Третього рейху. Аншлюс проклав шлях до Мюнхена у вересні 1938 року, оскільки вказував на ймовірну відсутність відповіді Британії та Франції на майбутню німецьку агресію.
Після Тридцятилітньої війни Судетська область в Чехії була населена німцями. Це було здійснено з метою відновлення економіки знелюдненого краю. З розпадом Австро-Угорщини ця країна потрапила до складу молодої Чехословаччини. Молода республіка попри демократичність, мала проблеми з репрезентацією національних меншин, тож на цьому вирішив зіграти Гітлер. Він у квітні 1938 році допомагає створити “Німецьку-судетську партію”, яка ставила на меті вибороти німцям якщо не Аншлюс, то автономію в складі Чехословаччини. Напргу була дуже високою і попри спроби чехів розрядити напругу, німці бажали добитися свого. Лідери демократичного світу тиснули на Чехословаччину, аби та пристала на вимоги Гітлера. Чехи спочатку відмовилися, було оголошену мобілізацію. Тут можна зрозуміти Бенеша. Його країна мала дуже сильну сучасну армію з танками, авіацією та потужним ВПК. Німцям було б не просто захопити цю країну. До того ж в Судетах була доволі потужна лінія оборони.
Частина німецьких генералів, серед яких Людвіг фон Бек, планували скинути Гітлера, якщо справді почнеться війна проти демократій заходу. На жаль, Британія та Франція вирішили прогинатися під політику Гітлера. На початку вересня 1938 року на передодні Мюнхенської змови, нацисти організували місцеве “апалченіє Данбаса”, яке мало показати світові злочини “Пражської хунти”. Що звісно дало свій ефект і зробило міцнішою позицію Рейху на переговорох з Невілом Чемберленом та Едуардом Даладьє. Ці країни з радістю погодилися з тим, що Чехословаччина може бути розчленована. Великі демократії принесли в жертву Гітлеру вільну націю. 1 жовтня 1938 року Вермахт перетнув кордон з Судетнською областю, Чехословаччина втратила більшість своє індустіральної потужності, обороних споруд. Суверена нація була позбавлена будь-якого шансу на свій захист. Уже через місяць інші стерв’ятники вирішили поживитися Чехословачиною. Мадяри в результаті Віденського арбітражу - за рахунок південоюї Словаччини та Закарпаття. Поляки підіграли нацистам та забрали собі Заолезья. У березні 1939 року Вермахт без бою зайняв Богемію та Моравію, Словаччина отримала формальну незалежність, а Закарпаття було окуповано мадярами. Було зроблено все, аби апетити зла були задоволені
Символом політики умиротворення став прем’єр міністр Великобританії Невіл Чемберлен. Цей персонаж щиро вірив, що він, жертвуючи сувереною нацією, приносить мир Європі. Символічною була його фраза: “Я приніс мир для нашого покоління”, яку він виголосив у лондонському аеродромі Хестон. Його думки поділяли багато сучасників, починаючи від президента США та закінчуючи царем Болгарії. Сам Гітлер з іронією сміявся з британських політиків. В одній зі своїх публічних промов після Мюнхена Гітлер заявив: «Слава Богу, що в цій країні немає політиків-парасольок» (відсилка на образ Чемберлена з парасолею). Амбіції тирана були задоволені,він був упевнений, що тепер ніхто не посміє стати на заваді інших його завоювань.
Литва була змушена віддати Мемель в 1939 році, а уже осінню 1939 року свій ультиматум отримала Польща. Зла іронія долі... Недавно Польща допомагала ділити сусіда, а вже сьогодні стала жертвою таких же вимог. Навіть у вересні 1939 року, деякі голоси у Франції та Британії закликали уряди своїх країн пожертвувати Польщею заради миру. Вони говорили: “Для чого вмирати за Данциг?..” Але мудрості тоді все ж таки вистачило не пожертвувати Польщею, оскільки зрада Польщі означала б кінець демократії та тріумф тоталітаризму правого та лівого толку. 3 вересня 1939 року Франція та Британія оголосили війну Німеччині, але не зробили жодного наступу для підтримки Польщі.
Що ми можемо винести з уроків 30-х років ХХ століття? А те, що політики не мають шукати “деескалацію” , “умиротворення” та інших маневрів, аби забезпечити мир чи отримати союзника для боротьби з іншим злом. Формула Кіссенджера: “території в обмін на мир” теж показала свою недієздатність ще за часів Чембрелена. Зараз дехто “втомлюється” від війни в Україні. Але цим людям важко подивитися правді в очі. Вони не хочуть її приймати. Війна прийде до них, якщо Україна не отримає всього для безумовної перемоги. Не буває напівмір у конфліктах. Є перемога одних або інших.
